Із пекла – в сьогодення

Роксолана Сьома. Вакації у Танґермюнде: роман. – Тернопіль: Богдан, 2012. – 168 с.

…Перша думка, що зринає після прочитання цього роману: як багато ми нині плачемо через дрібниці. Нам хочеться ліпше вбратися, ситніше поїсти, ми гніваємося на повчання рідних, навіть покінчуємо з власним життям через невдачі чи нероздільне кохання. А ці люди за безцінь гнули спини на чужинських землях, корилися гнітючим наказам та шпарким батогам жорстоких вояків, навіть виживали після уколів смертельних ін’єкцій! Бо так любили життя…

Хіба не досить згадувати війну? – спливе й така думка. Але йдеться не так про війну, як про людей, і то – не героїчних постатей чи визначних особистостей, а наших звичайних дідів і бабусь, які жили собі на своїх хуторах і гадки не мали, що муситимуть терпіти нестерпне. І добре, коли є такі внучки, як Роксолана Сьома, яку не просто цікавить історія свого роду, а те, про що дізналася, стало для неї місією.

«Вакації у Танґермюнде» – мій обов’язок, данина людям, яким довелося пережити німецькі трудові та концентраційні табори, а передовсім – моя особиста вдячність і пам’ять про двох прекрасних людей – моїх дідуся Павла та бабусю Марію, які також були остарбайтерами», – каже авторка про свою найпершу книжку. А, як відомо, – знатимеш історію своєї родини, сягнеш коріння цілої країни. Тому важливими й завше актуальними будуть згадки про своїх предків.

Роман «Вакації у Танґермюнде» ґрунтується на правдивих подіях із життя Павла Кулика та Марії Феник, які жили на двох сусідніх хуторах села Буянів нині Львівської області. Молоді кохали одне одного й планували одружуватися. Однак не судилося їм цього зробити ні на хуторі Заподрана, «де хуторяни разом молилися, разом хрестили дітей і ховали померлих», і який Павло не проміняв би на жоден інший світ, ні в присілку Кунди, де жила кохана. У липні 1942-го «мелодії невгамовних жаб і тонкоспіви цвіркунів» тут змінили німецькі команди та вкраїнські благання і плач. Попри те, що батько зміг захистити Павла від вербувальників, та закоханий юнак утік із дому, і з власної волі подався до містечка Танґермюнде, що на північному сході Німеччини, за 120 км від Берліна, – шукати кохану. Цей сміливець вчинив дивовижне, знайшовши Марію «за тридев’ять земель»! А ще більше захоплює, що він обрав каторгу й рабство, аби бути поруч із нею.

Саме Любов і Віра червоною ниткою скріплює сюжетну лінію роману та стосунки головних героїв. Беручи книжку до рук, не сподіваєшся, що жахіття, які доведеться стерпіти Марії, Павлу та іншим персонажам, виявляться такими пекельними, а зустрічі зі смертю – такими частими й близькими. Себто за отим «пригодницьким» заголовком «Вакації у Танґермюнде» криються трагічні долі мільйонів людей, які проти волі потрапили на чужину, що скалічила їм душі, долі, а багатьох звела зі світу. І тільки ті, хто над усе вірив і любив, попри фізичне й моральне виснаження, зумів здолати саму смерть.

Холод, надголодь, епідемії та недуги – все це авторка описує відчайдушно та сміливо. Оминаючи відразливих, огидних деталізацій, вона, втім, проникливо повідує читачеві про насилля і смерть, широко розплющені очі якої «вражають зеленою, мов соковита рання трава, барвою». Твір має послідовний, логічний зв’язок епізодів, без сюжетних відгалужень, тож читається легко й невимушено, попри складну тематику. Важливою є й динаміка твору – події розгортаються напрочуд швидко. Авторка змушує вболівати не лише за головних героїв, які всіляко борються за збереження своєї новоспеченої родини, а й за долі інших персонажів, які викликають захват і співпереживання. Мовне наповнення роману скидається на розкішне пшеничне поле, яке, окрім того, що доглянуте й виполене, ще й підживлене якісним добривом та розмаїте чічками квіток. Аж відчуваєш, як «чиркають стрункостеблі мальви», бачиш неприязне світло чужоземного сонця: воно є «не таким, як на Заподрані, де у літню пору воно завжди було м’яким і, мов стигла абрикоса, ледь волохатим». І захоплюєшся життєлюбністю наших людей, коли дізнаєшся, що навіть у засланні вони вишивали сорочки, добуваючи білу «матерію» з прогумованої підкладки цукрових мішків…

Сюжет цієї книжки нагадує відоме оповідання Михайла Шолохова «Доля людини». Але в романі Роксолани Сьоми йдеться про долі цілих родин, багатьох сильних духом і дужих тілесно наших дідів, які не просто виживали у нестерпних умовах, а знаходили у собі надлюдські якості, аби залишатися людьми. Цей історичний твір, заснований на реальних подіях, маємо читати, аби знати, якими були українці, чиї ми діти. Щоб задуматися, зробити висновки і, головне, – не переставати гордитися. Бо є чим і є ким.

Жанна Куява