Любові більше немає

Брюкнер Паскаль. Парадокс любові : есей ; з франц. пер. Л. Кононович ; передмова А. Дністрового. – К.: Грані-Т, 2012. –  344 с.

Любові більше не існує. Її ніколи не існувало і, мабуть, не існуватиме.

До такої крамольної думки підштовхує культурологічний есей Паскаля Брюкнера «Парадокс любові» (українською переклав Леонід Кононович). Усе, що людині колись здавалося любов’ю, як переконує автор, не більше ніж ілюзія, маніпуляція, за якими – спроба ув’язнити людину. Часом це ув’язнення було потрібне, аби уберегти людину передовсім від себе. Цим скористалася церква у християнстві (Брюкнер на ті самі шальки терезів ставить іслам як релігію, побудовану на «терорі любові»), перетворивши релігію на ідеологічну систему. Прагнучи побудувати суспільство любові, прагнучи перенести закони небесні на землю, очільники духовного життя в різних країнах удавалися до тортур, катувань, страт. Смерть одного невірного не могла стояти на перешкоді в побудові великого Царства вселюдського блага, добра, гармонії. Любов у найвищому вимірі існувала поряд із найстрашнішим злом. Досягнення благої любові передбачало біль, страждання, смерть. Брюкнер міркує, що «Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. …насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Августин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. …в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна».

Згодом ці самі ідеали краси, істини й добра, як стверджує французький культуролог, почали випозичати державці. В основі державної ідеології – так само досвід стримування, «повздержання», який передбачає знищення меншості заради щасливого життя більшості – тобто життя в любові. Мірилом «щастя», «свободи» і «справедливості» постає монарх, державець, творець найправильнішої програми розвитку своєї держави. І церковне, і світське життя підпорядковані тій самій ідеології любові, яка може вдаватися до насилля. Обидві ідеології припускають любов із примусу. Паскаль Брюкнер наводить карколомні факти з історії розвитку церкви та державних ідей у Європі від середньовіччя до нашого часу. Нацистська Німеччина чи Радянський Союз – сіамські близнюки, дві надпотужні держави, які перетворили «ідеологію любові» на смертельну машину, здатну вбивати мільйони. І тут побудова Царства небесного на землі (Третій Райх, всесвітній комунізм пролетарів) досягла апогею за кількість людських смертей на шляху до недосяжного ідеалу «загірної комуни».

Для Брюкнера в наш час любові так само не існує. Емансиповане суспільство з середини минулого століття перетворило любов на симулякр, складник масової індустрії розваг. Спроба звільнити власну свідомість від суспільних та моральних обмежень призвела до формування «суспільства тоталітарного порно», в якому згодом любов перетворилась на секс, який і не передбачав любові. Секс, тиражований медіа в трильйонних кількостях, знищив любов. А з цього розпочався новий етап у історії «парадоксу любові», коли емансипована людина наприкінці 1980-х рр. почала тікати од власного тіла, уникаючи сексу (уже й не кажучи про любов) як форми тотальної несвободи. Зрештою, тепер будь-яка форма прив’язаності вважалася неприпустимою, оскільки вона обмежувала людину. Об’єкт бажання – те, що не дає людині звільнитися. Суспільство на межі другого і третього тисячоліть стало суспільством «без любові».

Натомість і ця програма дала збій. Сьогодні на глобальному рівні світової геополітики знову утверджується політика тотальної коректності, діалогічності, толерантності та емпатії. Проте за цими вимушеними гримасами любові, явленими у скалічених посмішках, так само ховається «парадокс любові». Любові там немає. Людина приречена на постійне нерозуміння любові (а також Бога, добра, істини), натомість канонізація любові, її «кодифікація» в церковному чи світському житті породжує страшних монстрів. Такий парадокс любові – найвищі людські помисли призводять до страхітливих наслідків.

Тоді чи можливі точки перетину між «любов’ю» і «людиною»? 

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».