Разом нас багато, нас не подолати?..

Валентин Терлецький. Хмарочос. – К.: Нора-друк, 2012. – 264 с.

У тридев’ятому царстві, а якщо точніше – у казковій країні Юналії, а якщо ще точніше – у країні, яку ми з вами дуже добре знаємо, змінилося державне керівництво. Саме по собі це не викликало особливих емоцій – мешканцям країни до криміналу при владі не звикати. Але влада посміла зазіхнути на святе – на вільний творчий простір, і новий міністр культури видав указ: віднині творити можна лише на чітко визначені державою теми. Під заборону потрапило ледь не усе – від національних мотивів до «авангарду, модернізму, постмодернізму, оце ще… ню… та іншого непотребу». Обурені божевільною політикою митці найрізноманітнішої масті: від волохатих рокерів до мирних членів Спілки художників, беруть в облогу дах хмарочосу у центрі міста і загрожують скоїти масове самогубство, якщо ситуація не зміниться – так починається повість Валентина Терлецького «Хмарочос». Чи прислухається влада до протестувальників? Не буду казати, щоб не порушувати інтригу.

.

Книжка молодого письменника та літературного критика, нагородженого відзнакою «Золоте перо» конкурсу «Коронація слова», незважаючи на певні недоліки, заслуговує на те, щоб її прочитали. Для людини з розумом та ще й з активною громадянською позицією, анотація повісті виглядає більш ніж привабливо. «Хмарочос» – це смілива сатира, яка хоч і не дотягує до антиутопії, втім одразу «бере» читача своєю злободенністю та актуальністю.

 

Але у такій діжці меду неодмінно має знайтися декілька ложок дьогтю. Для мене однією з них стала стилістика твору. На кожен іменник тут обов’язково знайдеться свій прикметник, а на кожне дієслово – прислівник, або й декілька, що надає текстові якоїсь пересиченості. Те ж саме і з героями повісті – кожен з них немов зітканий зі стереотипів, через що видається пародією на самого себе. Чи це навмисний авторський задум, чи фірмовий стиль письменника? Гадаю, автор як людина творча – письменник та журналіст, музикант і засновник рок-гурту – з власного досвіду добре знайомий з особливостями мистецької «тусовки», а тому свідомо зробив своїх персонажів такими гротескними, щоб підкреслити абсурдність подій (читай: відкрити очі на те, який театр абсурду оточує нас самих). Але мені цей гротеск видався дещо робленим, так само, як і маскування під «Юналією» зі столицею у «Шиєві» нашої з вами неньки-України, котра, незважаючи на ліниво перекручені назви, зберегла геть усю свою культурну специфіку, включно з козаками і гуцулами. Цей прийом, природній для літератури подібного жанру, тут себе не виправдав, видався надто штучним.

 

У «Хмарочосі» автор більш ніж прозоро натякає на «корінь зла», що лежить у сусідній державі. У нас зараз полюбляють «лаяти москалів» – і небезпідставно, але як на мене, тут це звинувачення виглядає дещо притягнутим за вуха – нинішня культурна деградація стосується не лише «Юналії», а й усього світу, і причини є набагато глибшими, ніж бандити при владі і «лапа Кремля». До речі, з огляду на сучасний стан мистецтва – картини з мух та трупів, епатаж заради епатажу – мені здається, що трішки обмежити цей «модернізм», причому у межах усієї земної кулі – це не така вже й погана ідея.

 

Поклавши руку на серце, можу сказати: років десять тому, коли я навчалася у старших класах школи, «Хмарочос» привів би мене у стан неймовірного захвату. Адже у цей бунтівний вік оточуючий світ видається саме таким, яким описує його Терлецький. Хтозна, можливо саме цього – підліткової злості, чесності та безкомпромісності – нам не вистачає для того, щоб замість постійних нарікань на життя насмілитися ступити на дах котрогось з хмарочосів, і вистояти там до кінця?

 

Щоб завершити на оптимістичній ноті, хочеться сказати: незважаючи ні на що, добре, що ми маємо таких авторів як Валентин Терлецький. Головна заслуга автора – його щирість, занепокоєність та небайдужість до всього, що діється навколо. Тож якщо це не байдуже і вам – «Хмарочос» знайде у вашій особі свого відданого читача

Ольга Герасименко

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».