«Але я був тринадцятим!..»

*Грабар С. Три кольори спокуси: новели, етюди / передм. М. Слабошпицького ; ілюстр. В. Слєпченка. – К. : Ярославів Вал, 2013. – 176 с. 

«Тричі мені являлася любов», «Три зозулі з поклоном»… А тепер – і «Три кольори спокуси». Мабуть, і про цю книжку, що наприкінці року з’явилася у видавництві «Ярославів Вал», можна сказати, що вона присвячена Любові… Любові Всевишній. «Три кольори спокуси» Сергія Грабара хоча і має дещо провокаційну назву, проте це аж ніяк не «50 відтінків сірого» Еріки Леонард
Джеймс. Любов у новелах, замальовках, нарисах і медитаціях С. Грабара – це метафізичне почуття. Любов ірраціональна і чудоподібна. Зрештою, це і є те чудо, яке не зміг зруйнувати наш час.

 

Цю книжку написано «з відстані». Відчувається психологічна дистанція автора – внутрішній спокій дає побачити найважливіше. Все, з чого складаються «Три кольори спокуси», – відстояне, як добре вино, що чекає свого особливого приводу. Сергій Грабар – справжній гурман у літературі. Його мала проза – візуалізація внутрішнього спокою, з яким прозаїк міг би підійти до чогось епічного чи епохального. Але С. Грабар – гурман. Він знає, що найвишуканіші делікатеси у великих кількостях можуть зашкодити. Він подає свої страви порційно, не кваплячись, аби читач міг насолодитися всіма ароматами, усією палітрою психологічних відчуттів, яких у виданні значно більше, ніж «50 відтінків». Книжка видана елегантно й ошатно, з ілюстраціями «народного художника» Володмира Слєпченка. Проте справжнім гурманом автор постає у своїх історіях, вигаданих чи напіввигаданих, містичних чи реальних, євангельних чи історичних, українських чи закордонних. У «Трьох кольорах спокуси» переплітаються біблійні одкровення, гностичний містицизм із українською історією і сучасністю. В цьому письменницька оригінальність: сприймати час як планетарний, одвічний, сакральний і водночас як конкретний і особистісний.

 

У новелі «Дзеркало» герой дивиться у магічне дзеркало венеційських майстрів, в якому людина може побачити одночасно минуле і майбутнє. Така собі діккенсівська притча в новому виконанні. І читач мандрує лабіринтами життя героя – в минуле і прийдешнє, що спалахом проноситься на кількох сторінках. Життя – це спалах, але для того, щоб пізнати істину, не потрібні десятиліття. Істина пізнається одномоментно, як осяяння. Ось це і є справжнім життям для героїв Сергія Грабара, ірраціональних, які керуються емоціями. Так, зненацька хлопець закохується в повію. А жінка-«шиншила», тікаючи з місця злочину, опиняється в обіймах свого «першого кохання», навіки залишається на іншому континенті, створюючи справжнє родинне щастя. Манера письма С. Грабара настільки ж імпресіоністична, наскільки і експресіоністична. Імпресіоністичність медитативних малюнків заміщується швидким темпом, своєрідним наративним «адажіо», особливою символічною «рваністю» тексту в експресіоністичних творах. У новелі «Квартет» гра в Гуситському костелі Св. Петра і Павла, що в Карлових Варах, завершується містично-апокаліптичною візією, коли Святі Апостоли сходять із барельєфів, аби покарати розпусних грішників. «Не місце зухвальству в Храмі Божому, не зникне гординя в ницому духом, не знайдуть спокою себелюбці» (С. 139). В усіх творах С. Грабара немає пошлості чи несмаку. Навіть сцени еротичної пристрасті передано надзвичайно «цнотливо» і вишукано. Митець точно підбирає слова для відтворення емоційно-психологічних станів героїв. Він, наче ренесансний художник, створює «велике полотно» з мазків. Найбільша пошлість – у викривлених людських стосунках, у зраді, у стукацтві, як за радянських часів. Новела «Сусіди» – яскравий приклад такої моральної деформації, коли люди з «єдиної родини» великої комуналки перетворюються на ворогів «народу» і просто ворогів. Ідеологічна система, яка зводить людей лобами, – ось справжнє зло. Бо в ній немає любові. Але любов здатна подолати ідеологію і примирити людські серця.

 

С. Грабар – майстер малої прози, майстер притчевості в сучасній українській літературі, бо всі його «рефлексії та медитації» – це притчі-параболи, з несподіваними сюжетними поворотами і фіналами (як «11 вересня», «Святі останки», «Воскресіння Лазаря», «Я був тринадцятим…», «Їжакове царство…). Автор штрихами в кілька слів передає одкровення і дух часу, містичні осяяння і сенс життя. 

Дмитро Дроздовський