Прийти до себе – небесного

*Наталя Околітенко. Рось-Марія. – Сімферополь : Доля, 2012. – 440 с.

Напівказковим чарівником, який виводить молодого бідаря на світлу життєву дорогу, постає Іван Максимович Сошенко з автобіографічної  Шевченкової повісті «Художник». А як же склалася доля того, кого сучасники називали Предтечею нашого національного генія, вважаючи, що без Сошенка не було б і Кобзаря? Відповідь на це питання вперше дає історичний роман Наталі Околітенко «Рось-Марія».  Цей твір письменниця і доктор біологічних наук писала упродовж останніх десяти років, друкуючи уривки в товстих журналах, й щораз на них відгукувалася преса. Знаменно те, що він побачив світ у кримському видавництві, оскільки сам факт виходу твору такої тематики є протидією силам, які хочуть бачити Україну розірваною на частини. Окрім того, вперше книжка оздоблена Сошенковими гравюрами, за якими читач може скласти уявлення про те, що цей художник не працював у манері Карла Брюллова, як прийнято вважати в митецькому середовищі, а шукав свій самобутній шлях. Він міг би стати таким собі українським Мурильо, пишучи ікони та жанрові сценки з життя простих людей. Однак талант Сошенко вповні не розкрився через тяжкі життєві обставини, зумовлені його послідовністю у відстоюванні моральних істин та пошуками митецької досконалості.

 

Світанок творчого Сошенкового життя був на диво безхмарний. Спочатку доля обіцяла художникові-самоукові, котрий, як і Тарас, навчався в майстерні Степана Превлоцького, все, про що може мріяти син чоловіка, який, аби уникнути  кріпацтва, щодень боровся з примарою голодної смерті: добрячі заробітки на іконописанні, вигідну наречену й поступове доростання до панка середньої руки. Але прагнення сягнути вершин мистецтва погнало Івана Сошенка без копійки грошей ще й у холерний рік до Петербурга, коли ж повернувся на Батьківщину, то мусив заплатити  за свою майстерність принизливою бідністю. Однак ніякі випробування не змусили його опуститися до примітивної базгранини, яка знаходила поцінувачів, знизити вимоги до самого себе.

 

Авторка вириває Сошенка із силового поля Шевченкової слави, щоб підкреслити неповторність його особистості. Зі сторінок «Рось-Марії» постає напрочуд яскравий образ людини, наділеної загостреним чуттям відповідальності за людську недосконалість, за страждання всього живого, людини, що постійно в муках народжує у собі нову душу, цілісної особистості, котра на олтар морального ідеалу поклала не тільки власну долю, а й талант, воліючи не звершитись як митець, аби лиш не примножити зло в світі. Чи правильна така безкомпромісність, хіба обдарованій людині задля самозбереження не дозволено піти на якесь пристосовництво? Та одразу ж напрошується й інше питання: а чи не тому в світі, стільки страждань, що надто багато людей беруть собі право самостверджуватися, нехтуючи моральним законом, написаним на скрижалях душ наших? Іван Максимович Сошенко не тільки організував викуп майбутнього Кобзаря з неволі, а й зробив багато, щоб Тарас  Шевченко звершився не лише як геній, а і як моральне явище.

 

Попри невпинний інтерес літературознавців до постаті й творчості Тараса Шевченка, у його біографії лишаються «білі плями», які й тепер декому дають підстави для спекуляцій: мовляв, автор «Катерини» відбив наречену у свого благодійника, у  поемі «Царі» облив брудом імператорську родину, яка дала гроші на його викуп з неволі…

 

Що ж сталося поміж майбутнім Кобзарем і тим,  до кого Тарас ціле життя звертався у листах «мій іскрений друже»? Проаналізувавши Шевченкову повість «Художник», зіставивши психологічні характеристики двох обдарованих людей, що якийсь час навіть жили разом,  автор роману «Рось-Марія», дійшла висновку, що відбулася підміна рольових установок: будучи генієм, Шевченко дуже скоро помінявся місцями зі своїм наставником. Закохуючись, Тарас ніколи не втрачав тверезості в оцінці свого «предмета» – на відміну від свого довірливого друга, інфантильного в стосунках з жінками по кінець життя. Відтак у своїй повісті «Художник» Шевченко розповів, що сталося б з Сошенковим талантом, коли б його благодійник одружився на гарненькій німочці – дочці ревельського губернатора, котрий застрелився, програвшись у карти, розбещеній панночці-безприданниці. «Яблуко розбрату» яке впало поміж друзями, було отруйним. Це зрозумів і сам Сошенко, бо розійшлися вони як родичі й теплі стосунки зберегли на все життя.

 

І мало хто знає що більшу частину грошей на викуп з кріпацтва дала дружина царевого брата Марія Павлівна, уроджена німецька принцеса Фредеріка Шарлотта Марія, жінка високих моральних якостей, котра була ще й здібним природознавцем, слухала лекції Жоржа Кюв’є. Про неї Пушкін сказав, що «при дворе она не ко двору».

 

Дружиною Сошенка стала Марцеліна Віргінська – польська шляхтянка, котра не тільки сама заробляла собі на життя та утримувала гульвісу-батька, а й матеріально допомагала братам, які навчались у кадетському корпусі. Коли чоловік через патологічну жорстокість директора Немирівської гімназії, де Сошенко викладав малювання, втратив роботу, вона, взявши на себе відповідальність за його талант, пішла працювати гувернанткою у чужий дім, хоч за тих часів для одруженої жінки це було останнім ділом. Через Сошенкову непрактичність та гарячкуватість стосунки між подружжям складалися нелегко, і тільки після Марцеліниної смерті Іван Максимович зрозумів, яка любов осяяла його життя, і скільки ця жінка без зайвих ремствувань винесла на своїх плечах. І він приймає рішення намалювати з дружини Мадонну «не ідеальну в сяєві небесної своєї слави, а ту, котра завершувала свій земний шлях… Він намалює Мадонну, який випало чути не небесні сурми, а гіркі слова: «Жінко, яке тобі до мене діло?» – ту, про яку недобре думали замолоду і якою нехтували в зрілому віці. Вона по-небесному зачала, та народила по-земному, і груба ряднина під неї підпливала кров’ю. Лише такою, оскверненою грубим життєвим досвідом, пішла вона на небо, щоб просити в сина милості навіть до вбивць та злодіїв, і, коли не вдавалося, здолати невідворотного, вона плакала, зливаючи свої сльози з потоком сліз земних». Марцеся й після своєї смерті не випускає Сошенка зі свого силового поля, бо він приймає рішення: «Те, що залишилося в ньому, мав віддати світові, – тим, кому голодно й холодно, хто скривджений і упосліджений, – лиш тоді знайде забуття».

 

У щедро населеному персонажами романі Наталі Околітенко немає другорядних образів: усі, хто трапляється на Сошенковій дорозі виписані дуже колоритно. Це людина виняткового душевного аристократизму кріпак Юрко, який допоміг Сошенкові дістатися Петербурга, – жорстокий пан доводить його до самогубства, і Сошенко йде до монастиря, щоб спитати дозволу молитися за нього. Це глухоніма, але сповнена гідності й високого художнього обдарування дівчина, з якою у Сошенко складаються виключно дружні стосунки, однак через плітки вона мусить прийняти чернечий постриг; це «пан з пюрком», для якого освіченість є джерелом розваг, його примхлива донька, від ідеалізації якої Сошенка стримують Тарасові застереження, цинічний і водночас глибоко нещасний директор Немирівської гімназії… Всі ці персонажі змальовані на тлі світанку епохи науково-технічного прогресу, що позначилось на їхньому мисленні. Сила історичної повісті «Рось-Марія» в тому, що всі її герої – живі люди зі своїми особливостями, відтак і стосунки між ними складаються непросто.

 

У дитинстві Іванові місцева шептуха викачує переляк, промовляючи загадкові слова «Рось-Марія, Рось-Марія… Мати Божа ходила, свого сина водила… Повела на ранню, з ранньої на вечірнію, а з вечірньої  на Океан-море, а там острів лежить, на тому острові престол стоїть, на престолі Ісус Христос сидить…» На початку свого творчогор щляху перебираючи в підвалах Лебединського монастиря неканонічні ікони,  Сошенко натрапляє на картину невідомого автора: «Майже не ушкоджена, вона зображувала людину в злинялому полотняному одязі синіх тонів, що, склавши руки на грудях, піднімалася крутою, всипаною гострим камінням та терновим віттям стежкою вгору, а на вершині гори сиділа на золотому престолі, оточена неземним сяєвом, та ж сама людина. А щоб сумніву не було, художник написав над головою того, хто долав нелегкий шлях «Ісус Христос», теж саме над головою того, хто високо піднісся у славі своїй».  Ісус Христос  смертний ішов до себе безсмертного…

 

І Сошенко робить висновок, що кожна людина слідом за Месією має піднятися до себе небесної,  навіть коли життєвий шлях проходить по тернях,  навіть коли доводиться метатися від надії до розпачу. «…Бо всі ми діти людські й водночас Божі діти, ми більші й значніші, аніж мислимо про себе», – така основна думка роману Наталі Околітенко.

 

Окремо варто відмітити напрочуд  яскраву мову автора «Рось-Марії», пересипану поетичними образами та крилатими виразами, вміння автора  – відомої новелістки – кількома скупими  штрихами намалювати виразні портрети.

 

Отже, через тяжкі життєві обставини, великою мірою спричинені моральним максималізмом безперечно обдарований Сошенко не розкрився, і художнього спадку по ньому лишилося дуже небагато. Ціле своє життя він мріяв намалювати картину «Козацький табір»,  вивчав історичний матеріал (епізод, коли художник на ярмарку роздивляється зброю, один з найсильніших у творі), однак здійснити цей задум не зміг. Чи це означає, що в життєвих боріннях він зазнав поразки? Ні, з роману випливає дуже важливий для всіх часів  висновок, що такі люди – переможці, бо вони кожним кроком своїм боронять написаний на скрижалях душ наших моральний закон, на якому тримається світ, і їхній приклад відхоплюють інші. І зайвий доказ цьому – наша історія, неможлива без Кобзаря.

Олександр Михайлевський