Вітер з нової України

tverdynyaМакс Кідрук. Твердиня : роман / Макс Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 592 с.

Перш ніж говорити власне про «Твердиню», хотілося б зазначити, чому романи Кідрука зараз такі потрібні нашому читачеві. Їхній секрет у просто шаленому життєлюбстві й феноменальній для нашої літератури несовковості. При тому, що жанр, у якому працює цей автор, не претендує на якісь захмарні літературні висоти, ці книги реально можуть ламати старі стереотипи і закладати нові – більш для нас приємні. Герой Кідрука – новий українець. Молодий, з престижною освітою і хорошою роботою, вільний у висловах і пересуванні, сильний і готовий перемагати, а не жувати соплі, як це на різні лади робили наші літгерої уже 200 років. Погодьтеся, лише за створення такого образу українця Кідруку-романісту можна пробачити багато ґанджів. Цей письменник-мандрівник побачив світ, побував у багатьох країнах, де туристу доводиться покладатися лише на себе. Звідусіль він повернувся живим, здоровим, повним творчих ідей, а ще переконаним, що кращого місця на Землі, ніж Україна, для українця і бути не може.

Тепер про «Твердиню»… Якщо порівнювати цей роман з «Ботом», то сюжет останнього, на мій погляд, виглядає свіжіше. У «Твердині» все достатньо традиційно, чимось схоже на «Серця трьох» Джека Лондона. Четверо друзів і одна дівчина (у яку, як годиться, закохані двоє) шукають сліди загубленої цивілізації у сельві Південної Америки. Пройшовши крізь низку жахливих і таємничих пригод, вони, поломані, побиті, голодні й обцюняні від страху, знаходять загадкову вежу, так зване Паїтіті. Тут у цей час порядкують вчені, стан психічного здоров’я яких перебуває під питанням, і тупуваті, але прагматичні й зрозумілі торговці наркотиками. Ватажок цього строкатого колективу уже 20 років заклопотаний розшифруванням стародавніх написів на стінах Твердині, адже, за його версією, у них криються знання, що можуть допомогти заволодіти світом. Один із друзів, росіянин Сьома, суто зі спортивного інтересу за тиждень просувається у цій справі більше, ніж група науковців за чверть століття. Інших учасників невдалої екскурсії, американця і японку, охоплює якась дивна апатія овець перед закланням. І лише українець ні миті не сумнівається – треба тікати!

Роман «Твердиня» дуже зручно було б екранізувати. Одна з найкращих рис Кідрука-письменника полягає в тому, що він «бачить» свою історію і так описує сцени, що змушує читацьку уяву працювати. Звісно, такий підхід своєю чергою, вимагає знання і прискіпливого опису деталей у купі з, так би мовити, фотографічною фантазією. І цих чеснот у Кідрука не відібрати. Тут йому допомагає технічна освіта і така хороша чоловіча допитливість – «як це працює?». «Твердиня» – роман кривавий і взагалі фізіологічно натуралістичний, тому гидливим його краще не читати. З другого боку, помітно авторське знання людського тіла і його реакцій у стресових ситуаціях. І це теж плюс. Письменник вдало допомагає читачам підібрати свіжу, не затягано трилерову музику до своєї книги, що ще раз підтверджує його хист до режисури і взагалі добрий смак. Є у романі й такий собі пацанський гумор, невибагливий, проте, ніде правди діти, все-таки смішний.

Що дійсно накульгує у «Твердині» на обидві ноги, так це психологізм. Звісно, відкриваючи «технотрилер», мало хто сподівається знайти там копирсання у внутрішньому людини у стилі Івана Франка. Але хоча б так-сяк обґрунтувати мотивацію вчинків своїх героїв, довести до кінця їхні психологічні портрети в принципі навіть автору суто пригодницького роману до снаги. А то як вам така ситуація: п’ятеро молодих, розумних, непогано освічених людей настирно лізуть буквально чорту в зуби просто заради приколу. Причому автор постійно торочить про те, як їм кепсько, страшно і хочеться додому. Якісь фантастичні метаморфози відбуваються і з єдиним жіночим персонажем «Твердині». Десь до середини твору японка Сатомі описується як така собі недалека, розбещена і вперта красунька, що звикла маніпулювати чоловіками заради своєї примхи, потім у одну мить вона раптом перетворюється на жінку, яка «коня на скаку остановит». Якось нелогічно, еге ж? Інший баг роману це тупикові сюжетні лінії. Йдеться про те, що автор детально й з азартом починає щось описувати, як от, наприклад, історію друга головного героя Джоніка. Згадує дитинство цього самого Джоніка, походження його незвичного прізвиська, ранній шлюб, сопливих дітей і пивне пузело. Я, як читач, очікую від Джоніка, на якого витрачено скільки сил і натхнення, якихось дій, якоїсь прив’язки до стрижневого сюжету. До останньої сторінки все сподіваюся, от-от вилізе Джонік і когось врятує або поховає. Але ні. Здається, автор про нього безсовісно забув, виливши на бідолашного корито сарказму, який, мабуть, відчувають усі холостяки до безнадійних жонатиків. Такі «забування» для Кідрука характерні. Здається, його фантазія настільки переповнена образами, історіями і бічними сюжетними лініями, що він кидається від одного до другого, як на ярмарку, не може зорієнтуватись у цьому різноманітті, вибрати дійсно потрібне і доречне. Так і хочеться йому сказати: «Охолонь, хлопче. Не вивалюй увесь свій крам одразу. Залиш несподіванки і для своїх наступних романів, на які ми, читачі, чекаємо з нетерпінням».

Вікторія Вітер

Придбати книгу.