Егоїзм Джорджа Сороса

SOROS_cover_front_300-200x300Судетік Чак. Філантропія Джорджа Сороса. Пер з англ.. – К. ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. – 352 с.

Публікація українського перекладу «Філантропії Джорджа Сороса» Чака Судетіка видавництвом «Дух і Літера», на мій погляд, ще раз підтвердила добре відому духілітерівську чуйку на примхливі зміни мейнстриму читацьких потреб. Актуальність «Філантропії…» для нашого читача полягає у двох моментах. По-перше, книга має потенціал хоч трохи розвіяти туман поширеного міфу про «Захід», що начебто має на меті нас, пострадянців, захопити і поневолити в сталевих кайданах демократії. Джордж Сорос – особистий ворог Володимира Путіна, лише це робить «Філантропію…» вартою оприлюднення в Україні. По-друге, тут розповідається про загалом успішне функціонування благодійного фонду «Відкрите суспільство», основними принципами якого є прозорість, широке обговорення і раціональна критика усіх без винятку проектів та автономія національних відділень. Іншими словами, усе те, що б ми хотіли бачити найближчим часом у нашій країні.

Розділ «Моя філантропія» написаний самим Джорджем Соросом. Він частково автобіографічний, адже торкається тих моментів дитинства і юності мільярдера, що мали найбільший вплив на формування його поглядів. Батько Сороса, угорський єврей, відчувши на собі всі сумнівні вигоди комунізму в радянських таборах, був психологічно готовий до нової смертельної небезпеки – фашистської навали в Європі. Йому вдалося врятувати родину і багатьох співвітчизників. Батькова перемога в двобої з чудовиськом фашизму вселили в Сороса сміливість братися за, на перший погляд, безнадійні проекти. Поневіряння юності, коли багатій сам був клієнтом благочинних організацій, дали йому розуміння того, якою має бути справжня допомога знедоленим. Велике враження в студентські роки справили на Сороса, що «пережив» фашизм і комунізм в Угорщині, ідеї австрійського філософа Карла Поппера про відкрите суспільство. Основна засада «відкритого суспільства», за Поппером, полягає в тому, що різні люди мають право на різні погляди та інтереси і жодна думка не може бути визнана універсальною істиною. Сорос зізнається, що заробивши купу грошей, у якийсь момент відчув кризу свого світогляду, адже ледве не помер у гонитві за ще більшими статками. Цей момент і став вирішальним, тому що поставив, хоч як це банально не звучить, перед ним питання про смисл життя і навернув до благодійності.

Наступні десять розділів розкривають багатогранну діяльність фонду «Відкрите суспільство». У них означено проблеми, з якими стикається людство загалом, окремі країни зокрема, і ті, часто оригінальні, новаторські, способи їх вирішення, запропоновані фондом та його партнерами. Боротьба з прокляттям природних ресурсів і бідністю, підтримка правосуддя, робота в країнах, від яких, здається, відмовився навіть Бог, захист прав національних меншин, приборкування туберкульозу, рух за звільнення людей із розумовою неповноцінністю… Чак Судетік намагається показати результати функціонування «Відкритого суспільства» не лише через сухі статистичні дані й офіційні звіти. Він простежує долі людей, а то і цілих громад, що потрапили в радіус дії програм «Відкритого суспільства». Тон оповіді, щоправда, аж надто рекламно-пасторський, але що ж можна очікувати, коли йдеться про благодійність. До слова, сам Джордж Сорос у коментарях, доданих до кожного розділу, набагато критичніше висловлюється щодо результатів їхньої діяльності.

Найбільше досягнення Сороса полягає в тому, що у благодійному фонді «Відкрите суспільство» він прагне не бути «начальником» і мінімізувати рівень підлабузництва, що зазвичай оточує великі гроші, на користь реальних результатів. Його інтуїція допомагає знаходити трудоголіків-альтруїстів, які в змозі самостійно керувати тією чи іншою справою, досконало вивчивши деталі, боротися з труднощами і небезпеками. Недаремно Сорос дещо іронічно називає себе «найбільш високооплачуваним критиком менеджерів».

Благодійність «Відкритого суспільства» принципово направлена не на задоволення сьогочасних потреб подачками з барського столу, а на вирішення проблеми шляхом усунення її причини. Так, наприклад, «прокляття природних ресурсів», тобто безсоромну корупцію влади, часто ускладнену кровопролитними громадянськими війнами у малорозвинених країнах, надра яких багаті на газ і нафту, «Відкрите суспільство» запропонувало долати через обов’язкове оприлюднення сум, що їх сплачують нафтодобувні компанії урядам цих держав. Така проста і логічна схема наштовхнулася на хвилю цілком зрозумілої нехоті з боку не лише корумпованих країн третього світу, а й з боку більш розвинених покупців сировини, як то Євросоюз і Сполучені Штати Америки, Китай. Лише пильне спостереження «Відкритого суспільства» завадило ініціативі заглохнути навіки.

Прочитавши книгу «Філантропія Джорджа Сороса», дивуєшся. Дивуєшся не так самій акулі бізнесу, яка, судячи з усього, дійсно хоче комусь допомогти, хоч і це, без сумніву якийсь рідкісний мутант. Дивуєшся, передусім, тому, у якому дикому, кровожерливому й дурному світі ми живемо. Між рядків звітів про виконану роботу людина з фантазією може прочитати, скільки людського горя в сучасному світі залишилося поза межами діяльності фонду, поза межами будь-якого співчуття, німою цифрою в статистиці. Найбільший і найвпливовіший на сьогодні благодійний фонд – це лише шматок картону, що захищає від цунамі людської жорстокості. «Відкрите суспільство» зазнало невдачі в Росії, ефемерні результати дала робота в Бірмі і Гаїті, попри всі зусилля лише погіршується ситуація з наркотиками в США. У країнах з тоталітарними режимами діяльність «Відкритого суспільства» часто призводить до загибелі людей, які його підтримують, а суспільства, штучно підштовхнуті до демократії, охоплює хаос і вседозволеність. Крім того, цілком справедливими є побоювання Джорджа Сороса, що після його смерті фонд помалу закостеніє, перетворившись на одну з численних чітко керованих згори, неефективних благодійних організацій.

Перегорнувши останню сторінку «Філантропії…», запитуєш себе, що могли б подумати про нас якісь позаземні цивілізації, якби вони раптом завтра спустилися з неба? Що б вони побачили? Планету, на якій чотири мільярди з шести живуть за межею бідності, у жахливих умовах без жодної надії на якісь зміни. Планету, де у ХХІ столітті можливе примусове виселення цілого народу, рабство, масові вбивства. побої, зґвалтування, санкціоновані якоюсь ідеологією, навіть державою… Вони побачили б створінь, що бездумно тринькають природні ресурси, забруднюють навколишнє середовище, розробляють ядерну зброю, щоб залишити своїм дітям смітник і радіоактивне згарище. Чому б їм (прибульцям) не потруїти нас, особливо не заглиблюючись в деталі наших суперечок, як ми труїмо шкідливих і агресивних пацюків?

Ми зневажаємо Середньовіччя як часи темноти і жорстокості, забуваючи про те, що люди Середньовіччя не мали альтернативи. Вони просто не знали, як полегшити свої страждання. Ми знаємо. Але дуже мало з нас користується цими знаннями. Джордж Сорос один із цієї меншості. Він егоїст у тому сенсі, що шляхом проб і помилок намагається врятувати Землю для себе, а себе для Землі.

Вікторія Вітер