Любов має свої природні цикли

*Катерина Міхаліцина. Тінь у дзеркалі: поетична збірка. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. – 160 с.

Що сказати світові після стількох поколінь поетів – переважно чоловіків, які щільними рядами виструнчилися на уявних книжкових полицях чи постали за абеткою в чинних книгозбірнях? Поети, здається, охопили словами все живе-суще-уявне, зазирнули в глибини й опанували висотами. Ба більше: вони  втрутилися, здавалось би, в ті матерії, де переважав інтелект, опертий на знання, не на почуття. Недарма ж поняття «філософська лірика» було запроваджене в літературознавстві: сенс буття, сенс пізнання, сенс любові – вселенської чи між двома – все знайшло своє місце в поетичних роздумах від древніх часів до нинішніх. І все ж  на поетів ми не збідніли, і слова класика про нову добу, яка прагне нового слова, тепер потрактовують як потребу пошуків нових форм та  засобів образного мовлення.

В низці поетичних видань – Юр Іздрик, Мірек Боднар та ін. – «Видавництво Старого Лева» оприлюднило і вірші Катерини Міхаліциної новою збіркою «Тінь у дзеркалі». Збірка нова, а от багато віршів уже поширювалося в інтернеті, було прочитано в книгарнях чи на поетичних турнірах і навіть відбулася попередня презентація книги, яка проходила останні «бар’єри» перед поліграфічним втіленням.

Що ж таке нове явила нам Катерина Міхаліцина в ошатній збірці, ніжно проілюстованій Алєною Семчишин? Любов. Свою любов до всього світу. Любов під знаком втрати, бо ж усе, що падає і гине, не може бути оспіване напруженим форте – тут все піано. Любов має свої природні цикли, у ній весна переходить літом до осені і завершується зимою. Тут змінюються ритми в узвичаєній формі і набігають часом рими у верлібри. Проте в сумі-печалі немає трагічної невідворотності, бо ж авторкиня сама сприймає круогобіг життя-нежиття за процес неперервний, відтворюваний природою в кожному новому циклі.

ти мій сніг на Різдво

хтось затишшя шукає а хтось

завірюху хапає попеченим з осені ротом

бо не вміє молитися так

щоб усе не збулось

і ти сніг

ти лягаєш під кожним парканом і плотом

і крізь кригу вислухуєш рухи майбутніх рослин

може вічних дерев

але радше минущих фіалок

ти мій сніг на Різдво

і тепло що тебе не бере

буде нашим теплом

буде нашим цвітінням опалим

Найголовніша риса метафоричного мовлення Катерини Міхаліциної – олюднення:

он бульбашка лопа,

 та,

 що сиділа на камені посеред хвиль.

 Теж упіймалася.

Теж віддала себе вповні

 вітру й воді (ТАНГО НАД МОРЕМ)

В моєї молитви сьогодні ображений голос (МОЛИТВА ДОВГОЇ ЗИМИ)

Дощ згинає трави

 і випрямляє – рівно, до стебла;

опалі яблука зелені очі мружать;

 (ДИСОНАНСИ: ЗЕМНЕ І НЕБЕСНЕ)

Отакі пошуки виражальних засобів все ж лишають місце і звичному олюдненню (гілка родила сливи; світ обступає; Зоря-Зоряниця давно не дивилася в біле вікно та ін.), що не створює враження зужитості, а як би відтінює новизну сполучених слів в інших образах.

Авторкині дуже легко вдається залучити читача (не будь-якого, звісно, а прихильника поезії) до свого образного мовлення, бо  не намагається його подивувати чи вразити: вона змальовує бачене чи уявлене в простих барвах і без лексичної хвацькості. От як в цій поезії:

червоне листя зі старих черешень

лежить на бруці як замерзлий птах

омелюх чи малинівка

й не дише

і дощ біжить немов худенька миша

кудись повз нього (ПЕЙЗАЖ ІЗ КАЯТТЯМ І ВИШЕГРАДОМ)

Але коли бере гору фантазія, замішана на пильному спостереженні за життям природного світу, то викристалізовується ось таке сполучення конкретного з  перетвореним:

хрущі налипають на місяць

пахучий як мед

блакитна глазур надщербилась в небесному дзбані

і гуща його витікає

заляпує плед

 і двійко дівочих колін на вузькому дивані

хрущі шаленіють

тріщать ув’язають чимраз

то глибше у жовту пахку розколихану масу

дівочі коліна

як той стародавній Кавказ

ждуть свого поета

і корчать кістляву гримасу (ПЕЙЗАЖ ІЗ ХРУЩАМИ Й МЕДОВИМ МІСЯЦЕМ)

Яке чудове кепкування завершує нічний пейзаж!

Якщо повернутися до раніш названих поетів – авторів «Видавництва Старого Лева» – то їхня лірика, на моє сприйняття, безумовно філософська (хай вас це не відлякує!), виважена небоязкою чоловічою логікою, «вбрана» в одіж довершеної доцільності, і саме цим вона мене потрясає. Катеринина філософія інша – це ж природно. В ній «жіноче стріне чоловіче» (здається, так у Юра Іздрика?) навіть всупереч буттєвій логіці, але неминуче, в анархійності почуттів безумовно щирих, і навіть по їхньому завершенні – все ж починається й закінчується – відчуватиметься медовий смак любові.

відпускаємо від себе речі і спомини

відпускаємо людей яких любимо

і навіть тих яких щойно могли полюбити

злущуємо ці любові що-не-збулися

як тоненькі пелюстки великої безіменної квітки

оголюємося

очищуємося

а потім обростаємо м’якушем

ароматними кри хкими стінами

сподіваючись хоч так захистити

дрібні зернятка

які колись наново проростуть любов’ю

…можливо…

Чим глибше читач заходитиме у поетичну збірку Катерини Міхаліциної, тим частіше натраплятиме на плоди і ягоди, на зела і гриби, на стебла й квіти, на просто дерева і сади у цвітінні чи в опаданні, на метеликів і світляків. Це все – з дитинства, з того золотого віку, коли пропливала дівчинка під чотирма мостами і все живе приймала за своє, однокровне, однодихальне, однокореневе й однокронне.

Я не відаю, хто із знаменитих українців народився у Млинові на Рівненщині, але одне ім’я тепер можу назвати…

Оксана Думанська

Придбати книгу.