Змиваємо з класиків бронзу

*Стельмах Д. М. Скелети в письменницьких шафах. – К.: Либідь, 2013. – 168 с.

Письменники-соцреалісти. Лише згадка про них запускає в організмі рефлекс позіхання. Колись автори товстих повчальних книг чубилися за захмарні тиражі, державні премії, місця у підручниках української літератури, і – отримали все це разом із стійкою читацькою відразою. Історія їхньої ідеологічної канонізації і мистецького краху змушує сучасних українських письменників руками й ногами відбиватися від загрози бути включеними у шкільну програму. Бо у свідомості учнів загальноосвітньої школи, з рядів яких усі ми вийшли на дороги великого життя, соцреалісти, а заодно й інші письменники, що їм не пощастило жити у той час, закарбувалися навіть не «геніями» чи «талантами», а «народною совістю» – чимось неймовірно дидактичним, нудним і прилизаним.

 

«Скелети у письменницьких шафах» – книга мемуарів про цих самих письменників доби соцреалізму. У центрі – Михайло Стельмах, передусім з тієї причини, що його з автором «Скелетів…» пов’язують тісні родинні зв’язки. Можливо, книга мала на меті хоч трохи змити бронзу з класиків того періоду, про який, незважаючи на велику кількість матеріалів, ми насправді дуже мало знаємо. Вдалося це частково.

 

На щастя чи на жаль, монументальність самого Михайла Стельмаха від зусиль його сина Дмитра не дуже постраждала. У «Скелетах…» він виглядає таким собі пам’ятником мудрого патріарха, біля підніжжя якого метушиться комашня письменницького бомонду 60–70-х років. Про цю «комашню» читати якраз і найцікавіше. Не обмежений залізними ланцюгами синової поваги і фройдівських комплексів, автор дає волю своїм спогадам – і перед читачем через низку дотепних, смішних, сумних, загадкових оповідок відкривається уся драматична суперечливість радянської епохи. Олесь Гончар, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Анатолій Хорунжий, Олександр Довженко, Борис Антоненко-Давидович, Микола Макаренко, Володимир Яворівський, Сергій Михалков, Іван Ле і багато-багато інших… Усі прийняті до пантеону ідеологічних божків, що реалізували лінію партії в мистецтві. Якими вони були в повсякденному житті? Які звички мали, що їли-пили, як сварилися, мирилися, сходилися, розходилися, принижувалися, продавалися чи навпаки відстоювали свою честь?

 

Складається враження, що мемуарист сумує за тими часами, коли не було проблеми що писати, як писати і як продати. Усі ці питання за «прийнятого до лав» письменника вирішувала партія. Принаймні про це свідчить такий крик душі Дмитра Стельмаха: «У СРСР письменників шанували. Письменників любили, їхні твори видавали великим накладом і платили авторам пристойні гонорари. Приїзд письменника на зустріч із читачами був подією місцевого масштабу… Про таке ставлення до літераторів ниньки можна тільки мріяти». З другого боку, констатує автор, відступників чекала страшна кара. У «Скелетах…» є описи розправ над Сосюрою і Рильським, після яких літератори буквально торкнутися боялися до «прокажених» поетів. А ще згадки про загадковий підвал у будинку письменників Роліті, де за допомогою спеціальної апаратури КДБ прослуховувало телефонні розмови «жерців» партії. Я вже мовчу про «чорний воронок», захоплюючої поїздки у якому загалом слухняний радянський няшка Михайло Стельмах зміг уникнути лише чудом. Дуже шанобливе ставлення, нічого сказати.

 

Окрема тема «Скелетів…» – письменницькі діти. Будучи своїм у цій тусовці, Дмитро Стельмах має що про них розказати. Ось тут, на мій погляд, у книзі й починаються справжні СКЕЛЕТИ. Напевне, педагогічного хисту інженерів людських душ мало б вистачити принаймні на власних чад. Проте образ «золотої молоді» Києва 60–70-х лякає і переконливо доводить повну поразку комуністичної системи виховання. Зловживання алкоголем і наркотиками, нерозбірливі статеві зв’язки, ледарство, а іноді й відверте шахрайство, погані звички, напівкримінальні компанії… Чого не вистачало тим, у кого, за мірками Радянського Союзу, було все? Як тільки піднялася залізна завіса, сини і дочки патріотів України і щирих комуністів прожогом чкурнули на Захід, готові там хоч чечітку перед дядьком Семом танцювати. Ті, що залишилися, загинули в основному від алкоголізму та супутніх ускладнень. Чому так сталося? Можливо, причина у тому, що з раннього дитинства ці малюки звикли жити у світі, де слово, розіходячись з ділом, приносить зиск. Така ситуація стала для них однією із аксіом буття, а висновки, вилущені з неї, мудрістю виживання: «Згодом мій брат мене навчав: хоч би коли й звідки ти приповз додому, завжди повинен мати гарну легенду… Тож вигадки не гріх, найважливіше – переконати». Немає сумнівів, що людина з такими принципами навряд чи зможе з будь-ким збудувати нормальні стосунки, а от вижити в табірних умовах має шанс.

 

«Скелети у письменницьких шафах» не претендують на сенсаційність. Ця книга, так би мовити, трудові будні кропіткого процесу змивання бронзи з українських класиків. Найбільше її досягнення в тому, що автор правдиво зафіксував реалії того часу і ставлення до цих реалій їхніх сучасників. Парадокс, але власники шаф не помічають своїх скелетів. Сама радянська епоха, хоч і закінчилася більш ніж 20 років тому, залишилася у їхній свідомості відправною точкою сприйняття світу, і часто неймовірних зусиль коштує усвідомлення того, що радянщина нині – лише скелет у шафі нашої свідомості. Можливо, колись на цих матеріалах виросте серйозне аналітичне дослідження. А поки що, як говорить власник дебелого Веселого Роджера, маємо те, що маємо.

Вікторія Вітер