Рано раділи

*Світлана Алексієвич. ЧАС SECOND-HAND (кінець червоної людини) / пер. з рос. Л. Лисенко. – К.: Дух і Літера, 2014. – 456 с.

Усе, що прочитаєте у «Час second-hand», ви, імовірно, уже десь чули. Біля пивної ятки, на тяжких сімейних святах, де, зв’язані однією кров’ю, зійшлися ідеологічні опоненти, від своїх бабусь, дідусів… Говорить народ. Говорить по-різному. Світлана Алексієвич уміє не заважати народу виговоритись. Лише іноді підкине якесь питання або детальку, наче гранату. Вибух, короткий спалах освітить усе – і рятівні ілюзії, і справжні страхи. Споруда із самовиправдань завалилася, а людина навіть і не помітила.

 

Я пам’ятаю той шок, який пережила, читаючи «У війни нежіноче обличчя», «Цинкові хлопчики». А от зараз «Час second-hand». Якби запитали, що потрібно зробити, аби почуватися щасливим, без вагання відповіла б: «Читайте Багряного, Солженіцина, Алексієвич». Тоді вічне українське «майже», вибрики начальника, злучення-розлучення, хами і зами здадуться лише порохом на черевиках. Це ж вам не фекалії власні жерти. А жерли ж, жерли!!! Не якісь там літературні герої, а живі люди. Може, отой дідусь із сусіднього під’їзду. Про що він мовчить, кожного дня виходячи на прогулянку о десятій?

 

Навіщо? Заради чого? Ці питання мені, як кістка в горлі. Не може бути, щоб Сталін, Хрущов, Брежнєв усе на собі тримали. Їх підпирали тисячі, мільйони. Пройшовши крізь голод, табори, безглузді нещадні війни, вони, биті й недобиті, знову й знову повзли, ставали в чергу, чубились, стукачили, намагались протиснутись, щоб тримати на собі тяжку брилу всесвітнього щастя і цілувати-милувати червону книжечку замість закатованої дружини. Десь у середині книги закрадається підозра: може, це якийсь вірус масового мазохізму? Може, у тих вагонах для худоби з діркою для потреб людського низу насправді не страждали, а отримували останнє задоволення повішеного? Або як у Ірен Роздобудько. Тебе десять днів морять голодом, а на одинадцятий дають дощових черв’яків. І ти з вдячністю цілуєш ту руку, яка їх тобі дає, забуваючи, що ця сама рука десять днів не давала нічого. Бо ж інакше не пояснити, чому тоді так проклинають наше, хай і не ідеальне, але все-таки краще від їхнього минулого, сьогодення.

 

Не менш розгубленими виглядають і колишні дисиденти. Після путчу свобода завалила їхні кухні, де раніше була заморським делікатесом, – по кілька ікринок на величезний бутерброд радянських буднів. Хоч їж, хоч надкусюй, хоч у смітник викидай. Але виявилось: свобода – то не погода за вікном, то тяжка щоденна праця. А вони не готові. Вважали себе опонентами радянщини, а тепер та радянщина з них поперла не гірш, як і з партійних. Ззовні свободи повно, але як зробити так, щоб вона була всередині? Чомусь здалося, що свобода, то гроші. Так думали і ті, хто їх мав, і ті, хто ні. Багатії приміряли малинові піджаки, як уніформу нової вольниці, а бідні сходили жовчю, мовляв, ось вона, ваша демократія. Але, як виявляється, і гроші не зробили нікого вільним.

 

Почалася ностальгія за Хазяїном. «Сталіна б нам, Сталіна», – ридма ридає багатоголосий народний хор. «Радянські» майонези, пломбіри, сири… Потім – футболки із портретами вождів. Написи на парканах. Час second-hand. Молодь, щоправда, більше іронізує: «Сидять два колишні комуністи в камері. «Ми, мабуть, не доживемо до комунізму, тільки наші діти». «Бідні наші діти!». Але заради приколу і молоді можуть якусь символіку начепити.

 

…«У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки (100 недитячих оповідань)», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва». Чотири переконливі відповіді на питання Багряному: «Чому ти не хочеш вертатися в СРСР?». І ось – нарешті! – дочекалися: кінець червоної людини. «Час second-hand» – завершення п’ятикнижжя «Голоси Утопії» Алексієвич про радянську добу. Не факт, що прийдешня доба буде краща. Але «допоки сонце сяє, поки вода тече…». Словом, надія є.

 

Жовтень 2013 року. Світлана Алексієвич, як здавалось, добивши контрольним у голову homosoveticus, вважалася ймовірним кандидатом на отримання Нобелівської премії з літератури. Але журі присудило нагороду канадській письменниці Еліс Манро за книгу з промовистою назвою «Занадто багато щастя». На Заході червону людину вже поховали, і згадувати про неї на тлі райдужних перспектив майбутнього не хотілося. Рано раділи. Майдан, Крим, Східна Україна. Ці події показали, що «червона людина» ще жива. Сьогодні, зараз, у суспільстві й у закапелках власної душі, психіки, інтелекту ми вступаємо у вирішальну фазу боротьби з нею. Існувати паралельно, пити чай з вишневим варенням на одній кухні стало нестерпно. Треба вибирати: або – або.

 

Український переклад книги «Час second-hand» (2014), застав світ уже не тим, яким він був раніше. Вилізло багато невідкладних «чому?», і бодай частково Алексієвич може на них відповісти. Загальне враження від роботи перекладача Л. Лисенко дуже добре. Єдиний дискусійний момент – збереження цитат російською мовою. Мовляв, це така феня колишніх братніх народів, що в перекладі втрачає свій багатошаровий смисл. Зараз це, мабуть, правильно, але книга розрахована й на читача з майбутнього, неупередженого, не «червоного». Як бачимо, «братні народи» розходяться, немов у морі кораблі. Раптом наші онуки російську будуть розуміти через слово. Та що там онуки! Сьогоднішня молодь уже майже втратила доступ до радянських культурних кодів. Може, це й на краще. Як казав Фройд, нічого просто так не забувається.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.