«І щоб коріння берегло відвагу»

*Микола Гриценко. На зелених іконах дерев: вірші.  Чернівці : Букрек, 2014.  120 с. 

Нова збірка Миколи Гриценка (в минулому професійного журналіста, а сьогодні – президента Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День») «На зелених іконах дерев» позначена особливою вітальністю, загалом притаманною українській поезії ХХ століття. Дерево в цьому художньому світі прирівняно до ікони, духовно-містичного оберегу, який охороняє людину.

 

Здається, що ця ірраціонально-поетична вітальність пов’язана з поєднанням язичницьких (поганських) вірувань та християнства в українській культурі й означає віру в незнищенність матерії, у вічну круговерть життєвої енергії. Українська природа для суб’єкта лірики М. Гриценка  безконечне джерело цієї життєдайності, яка дає людині необмежений ресурс для самотворення. Іван Дзюба назвав поетичний світ Миколи Гриценка таким, де «вірш стає великою метафорою життя».

 

На тлі такого перетікання різних природних енергій і відбувається осмислення власного земного шляху. Суб’єкт лірики М. Гриценка вдається до рефлексій, аналізуючи власне місце в цьому дивовижному часі. Щоправда, подеколи людині буває непросто пережити якісь катаклізми, породжені, власне, «людською природою». Тільки якщо вона перебуватиме в нерозривній єдності зі світом природи, лише тоді вдасться уникнути цих небезпек. І суб’єкт лірики прагне будь-що зберегти зв’язок зі світом рідного села. Ця поезія часом ідилічна, пасторальна, елегій та медитативна. А у своїй суті  обов’язково філософічна.

 

М. Гриценко – добрий майстер пейзажної та пейзажно-філософської лірики. Елегійні мотиви зупиняють час навколо читача, даруючи моменти радості та спокою. Природа  затишний простір, і тільки людина може перетворити його на щось непридатне для життя, порушуючи космічну рівновагу.

Природи сила, як сама любов!

Вона свята. Тому і  незнищенна.

А сонце сходить знову,

знов і знов

І розгортає золоті знамена!

 

Українцям часто доводилося захищати право бути на своїй землі. Але головне — не бути ворогами всередині нації, не йти брат на брата, не чинити зухвалої наруги над історичною пам’яттю, яка повинна об’єднувати, а не роз’єднувати.

 

Є в поезії М. Гриценка екзистенційні мотиви, пов’язані з тим, що людина мусить щоденно змагатися з собою. І лише з цього двобою народжується людина вільна, а не раб власних слабкостей, що скеровують до гріха. Ворожнечі у природі немає, бо від початку сотворіння світу всі чотири стихії перебували в енгармонійній єдності. І лише поява людини змусила поділити світ на чорне і біле, на добро і зло. В язичницькому світосприйнятті такої бінарності не було. І тому, щоб відійти від самознищення, людина має зазирнути до свого пракоріння.

 

Узагалі свобода людини, як переконує суб’єкт лірики, в тому, аби не боятися бути собою. Людині не потрібна юрба, не потрібний галас. Бо самість народжується з тиші і реалізується в нікому не помітних справах. А коли людина починає вихвалятися, вона вдягає маску, в якій віддзеркалює штучність і закомплексованість. Майстерність бути людиною не в тому, аби робити вигляд, а в тому, щоби дорівнятися до себе, причому роблячи це непомітно для інших.

Живу осібно. І мені не треба

Підпирачів, піддавачів і  лже…

Візьму собі пів зоряного неба,

І хай мені мій коник заірже!

 

І тільки природа буде свідком цього самоствердження, екзистенційного самостановлення і прямостояння. Єдність людини з природою можлива тоді, коли людина віднайде в собі сили почути власний голос. І тоді «мій коник заірже». У світі природи немає штучності і масок, які так часто хоче примірити на себе людина.

 

Свободу потрібно черпати зі стихій. І йти стежкою життя, випромінюючи легкість від здобутої внутрішньої повноти. Людство не повинно спіймати тебе, бо інакше перетворишся на раба масок і тіней. Вільний той, хто не боїться бігти наввипередки з вітром і сперечатися з сонцем.

Світ весь – попереду.

Світ весь – в мені!

Бігтиму я, скільки небом

вготовлено….

Тільки, прошу, не ловіть,

не зловіть!..

Той пропаде, хто зловлений!

 Дмитро Дроздовський