Книга про життя, творчість і переконання

*Андрій Любка. Спати з жінками. – Чернівці: Книги – XXI; Meridian Czernowitz, 2014. – 168 с. 

Хто не знає, що часом твори письменства бувають не надто й прихованою авторською сповіддю. Чи принаймні безпосередньою реакцією на значущі події, що трапилися у його, автора, житті. Наприклад: «Йоган Вольфганг фон Гьоте втратив незайманість у 38 років, наслідком чого в літературі стала поява циклу його «Римських елегій» (про цей факт повідомляє нам анотація до нової книги Андрія Любки, книги, про яку ми говоритимемо далі).

 

Тобто саме так, не інакше: струс (чи стрес) у буденному житті – а тоді поява літературного твору; своєрідний закон сполучених посудин.

 

Ще більше ніж художній твір про того, хто її написав, повідомити може хіба що книга, яка, по суті, є збіркою авторських колонок (чи есеїв, як ще було їх названо). А, значить, книга ця є розповіддю про те, у яких країнах її автору довелося побувати, які враження він зберіг у пам’яті після перебування на чужині; про його любов до риболовлі і успіхи у виноробстві; про те, які книги автор прочитав, у яких квартирах мешкав, і, якщо ми вже згадали про посудини, про те, де і з ким колонкер розпивав алкогольні напої (і які саме, певна річ).

 

Орієнтуючись на назву книги, «Спати з жінками», читач може очікувати на те, що знайде в тексті певні одкровення про особисте життя автора. Проте тут Андрій Любка обмежується лише натяками на свої колишні кохання і стосунки з дівчатами. Як і личить джентльменові, зрештою (хоч є в книзі й історія про перипетії нещасливої любові і втрату кохання, чи краще сказати, двох кохань нараз – «Аня, Аня»). Назва ж книги Андрія Любки, «Спати з жінками», є цитатою з вірша американця Кеннета Кока. Слова з цього вірша, несподівано збулися в житті автора книги «Спати з жінками»: «Заколисаний музикою вірша і коліс поїзда, я падав у сон. Разом із жінками. У Богом забутій країні посеред Європи. Хоча ні, може, це відбувалося у вірші Кеннета Кока».

 

З коротких авторських розповідей про дитинство, рідний Виноградів, закордонні подорожі автостопом, міркувань про прочитані колись твори Ніцше і Всеволода Нестайка, впливовість постаті композитора Бартока, недооціненого на його малій батьківщині, вимальовується образ автора текстів, Андрія Любки. Чи принаймні образ тієї людини, яким Любка хоче, щоб його сприйняв читач. Людини поміркованої і розважливої, що, проте, розуміє причини побутового антисемітизму і гомофобних виступів. Хоча сама аж ніяк не є ані антисемітом, ні гомофобом (тому що навіть «королем України мав стати гей», як зазначив Андрій Любка) і зауважує, що у нашому суспільстві потрібно мати сміливість вже для того, щоб публічно визнати себе атеїстом. Образ українця, що гаряче цікавиться життям ромів, цих «інопланетян Європи», за висловом Андрія Любки, а також ромською культурою і з задоволенням констатує, що слово «богема» є відповідником слова «циганерія». Образ того, хто, без перебільшення, вважає людську недосконалість «прекрасною», завжди може з гумором і по-доброму відповісти на злостивий анонімний коментар у мережі (див. «Хліб коментатора»).

 

І ніякого негативу немає у жодному з розділів-колонок книги «Спати з жінками». Мабуть, це послідовна авторська позиція, недаремно Андрій Любка зауважує, що «в написанні негативних коментарів люди шукають спосіб відомстити, видихнути, відчути власну єхидну вищість». Любка-колонкер натомість повністю налаштований на позитив, на спокій і миролюбність (на такий авторський імідж натякає навіть фото автора з песиком на обкладинці книги). Він, автор, здатен розгледіти майбутніх знаменитостей рівня Джорджа Орвелла у постатях міських божевільних; пригода в автобусі «Ікарус», метафорі «щастя, подорожі і довгоочікуваної зустрічі», за висловом Любки, є варіантом різдвяної історії, і циганський табір, звісно ж, мандрує «в небо».

 

Значно більше, ніж згадок про прекрасну стать, є у книзі «Спати з жінками» міркувань про злободенні політичні реалії. Андрій Любка висловлює гарячу (доволі симпатичну) віру у європейське майбутнє України, виражає своє щире переконання, що нашій країні слід рухатися у напрямку до Заходу (аж до тієї міри, щоб відмовитися від кириличної абетки на користь латинки). Автор книги висловлює немало міркувань про особливості історії так званих «малих народів», в історії яких Андрій Любка шукає насамперед подібність до України. Згадує про певні особливі риси (наприклад, одвічні проблеми з сусідами), що ці народи вирізняють, про їхні прагнення і фобії.

 

Справа перетворення країни на дійсно європейську, як переконаний автор – у руках її громадян; різні пережитки минулого, такі як комуністичну партію, давно варто б заборонити (і це  – чи не єдиний прояв відвертої нетерпимості Любки, прояв, щоправда, вмотивований і аргументований).

 

Але, знову ж – навіть при обговоренні такої дражливої теми, як політика, жодних надміру емоційних інвектив, а лише незлобиві зауваги на кшталт: «часом мені здається, що освіта в Україні функціонує так само, як мій товариш Віталя вчився: всі навколо думали, що він студент, а він у гуртожиток лазив через вікно». А висновки? Прості, й такі оптимістичні та підбадьорливі: «Бо доведеться таки повернутися додому – і навести лад там. Зрештою, це видається можливим. Бо Карпати нічим не поступаються Альпам, та й жовтень у нас не гірший. Просто інший».

 

І насамкінець. В нещодавньому інтерв’ю Андрій Любка зауважив, що великі жанри потроху занепадають, і навіть звичні колонки можуть розвинутися в абзац-висловлювання, і «влучної цитати стане достатньо».

 

Отож, якщо вірити автору, колонка – перспективний за формою жанр у літературі. Зі змістом дещо складніше. Оскільки саме злободенність і гостра актуальність колонки зумовлює те, що уже через певний час текст стане малоцікавим. Так що говорити про занепад традиційних літературних жанрів, мабуть, таки трохи передчасно.

Анна Рибалка

Придбати книгу.