Сучасна поезія з релігійним і культурологічним аспектом

*Василь Герасим’юк. Кро і легіт. – Чернівці: Букрек, 2014. – 320 с.

Одна з ключових поетичних новинок 2014 року – книжка Василя Герасим’юка «Кров і легіт».

Власне кажучи, ця книжку не можна назвати «новинкою» в чистому вигляді, радше вже якимось різновидом вибраних творів визнаного класика сучасної української поезії. До «Крові і леготу» ввійшли як зовсім недавні твори, так і старші хрестоматійні речі, як-от «Поет у повітрі».

 

Десять розділів, сплетені не дуже прозорою композиційною логікою, котра, як і загалом багато віршів Герасим’юка, потребує вдумування і вчитування. Абсолютна відповідність змісту назві: задушливий трагізм у його творах густо перемішаний із полегшенням, ковтком повітря. І навпаки. Як у вірші про зворушливе ягня, що його тримають на руках перед тим, як перерізати горло.

 

Василь Герасим’юк – поет із надзвичайно чітко вираженою міфологічною та метафізичною основою, а отже «Кров і легіт» сподобається в першу чергу саме прихильникам такої літератури. Що, однак, зовсім не означає, ніби йому чуже почуття гумору або інші прояви «відкритого», «простого» письма. Взяти, до прикладу, вірш «Де гуцули?» – іронічне обігрування міфологізації Гуцульщини, відповідно до якого, в кожному нібито класичному гуцульському селі чи містечку неодмінно скажуть, що тут, мовляв, іще не гуцули, шукайте їх далі. І це «далі» триває аж до півторакілометрової вершини гори Ґрегіт.

 

До речі, про гуцулів. Етнографічний колорит – важливий елемент книжки «Кров і легіт». У багатьох віршах можна вичитати цікаві діалектні слова, познайомитися з особливостями місцевої культури. Ясна річ, Василь Герасим’юк не був би визнаним класиком сучасної поезії, коли б у його творах усе це подавалося в романтично-краєзнавчій формі. Воно насправді добряче асоціативно й метафорично перекручено, деконструйовано (як за допомогою елементарної дії часу, котра змінює найдавніші звичаї, так і суто текстово). «Син Карпат», звичайно, вкладає в свої карпатські тексти чимало ностальгії й сентименту, культурологічно-метафоричного осмислення (взяти хоч би наскрізний образ знаменитих веселих і заразом трохи страшнувато-химерних гуцульських кахлів), трансу (скажімо, в Чоловічому танці», де йдеться про аркан), але також і критичний погляд спостережливого сучасника,що чітко фіксує, умовно кажучи, і темряву міжлюдських стосунків, і розкидане гірськими потоками сміття.

 

А ось у чому Герасим’юк стоїть дещо осторонь очевидних тенденцій сучасної поезії – то це у відданості виразним релігійним мотивам. Їхня послідовність навіть несподівана. У цих віршах віра виглядає не лише самодостатнім смисловим простором, а й тлом, на якому краще видно найскладніші, найболючіші, найсуперечливіші питання людського існування та людської недосконалості.

 

Історія – ось іще один «кит» книжки. Чимало віршів торкаються історичних контекстів. Десь жартома (як у вірші про князя, що з’являється в київському метро, повному прадавніх руських назв), десь у формі драматичних життєвих випадків, зокрема, пов’язаних із боротьбою УПА чи сталінськими репресіями. Десь – у порядку діалогу з історією як складним, неоднозначним і віртуальним простором, чимось близьким до метафори, а отже, особливо цікавим поетові.

 

Ну й, звичайно, є в «Крові і леготі» взірцеві мотиви того, що прийнято йменувати «інтимною лірикою». Любов і втрата, біль і потяг, взаємне нерозуміння і взаємне відчування, всі інші радості й труднощі стосунків між людьми, котрі надихають читати і писати.

 

Отож, «нову-вибрану» книжку Василя Герасим’юка можна порекомендувати як зразок формально і тематично розмаїтої поезії з «вертикальною віссю». Де філософізм і зворушлива сюжетність розгортаються цікавими, насиченими, пружними образами та дуже індивідуальною неповторною манерою висловлення.

Олег Коцарев