Бумблякіада

*Юрій Винничук. Мальва Ланда : роман. – Х. : Фоліо, 2014. – 602 с.

« – Та ж Україну уже проголошено незалежною державою… навіщо кров? …Таж маємо врешті свободу!

– Свобода, за яку не пролили жодної краплини крові, не має вартості. Її не можна оцінити… Потрібна війна – з будь-якого приводу. Війна очищуюча й об’єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров’ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо».

 

Коли, на вашу думку, написано ці слова? Вчора? Три місяці тому? Півроку? Рік? А от і не вгадали! Це уривок із роману «Мальва Ланда» Юрія Винничука, що був створений у далекому 1993-му. Твір перевидавався і 2007-го, і 2012-го, але і публікація, що її здійснило харківське видавництво «Фоліо» у 2014 році, виглядає як ніколи доречною. Для Харкова і, мабуть, ще для половини України, що і рада б говорити українською, однак бракує примовок, приказок, анекдотів, неформальної, лайливої, іронічної, еротичної і всілякої там іншої лексики, це додатковий ковток українського культурного повітря у суржико-російськомовному вакуумі. Бо Винничук українську мову не просто знає, він її кохає, причому у таких позах, про існування яких більшість із нас навіть і не підозрювала. У його вмілих руках досвідченого ловеласа українська мова із вчительки-старої діви у куленепробивному сірому костюмі правил і винятків перетворюється на живу і гарячу кралечку, спізнавши яку, до інших апетит надовго втратиш.

 

Ні, ні, ні… Винничук не пише нудних дидактично-урапатріотичних, прямолінійно «бандерівських» романів, хоч рецепти різних смаколиків, куди додано цеберце москальської крові, у його текстах річ звична. «Мальва Ланда» – чистий спирт постмодернізму, у якому іронія не просто художній прийом, а основний принцип світосприйняття, а реальність роману – лабораторія авторської ерудиції і фантазії на межі безумства. Надзвичайно приємно, що на українській літературній кухні можна тяпнуть такого спиртозу. Кров одразу швидше біжить по жилам, у голові панує приємне пожвавлення.

 

Винничук у романі стьобався чи не з усіх особисто мені відомих літературних творів та авторів і ще з купи мені не відомих. Найбільше дісталося Вергілієві і його геніальному епігону Котляревському. Ну і, може, ще маркізу де Саду і Набокову. Однак Сад і Набоков – то так, приманка для голодних до жорсткого порно совків. Сюжет «Мальви Ланди» – це епопея українського інтелектуала, приреченого на успіх, перемоги і любовні трофеї у лабіринтах сміттярки. Чиста фантастика. Ну от прямо «Енеїда». До речі, і звати Бумблякевича, напевне, Еней, на це автор неодноразово натякає, хоч прямо і не говорить. Говорити прямо для Винничука – моветон.

 

Якщо конкретніше. Лисий і пузатий 40-річний мамій Бумблякевич, історик літератури за професією і діагнозом, знаходить збірку маловідомої поетеси Мальви Ланди, доля якої після війни залишилася загадкою. У пошуках інформації про цю таємничу особу, до якої він відчуває особливу приязнь, герой потрапляє на сміттярку, що розкриває перед ним свій химерний світ, населений різноманітними фантастичними істотами. Тут Бумблякевич здобуває не зовсім правдиву славу вбивці Бога однорогів, нарешті втрачає свою перестиглу цноту, причому усіма відомими сучасній сексології способами, зустрічається із єдиним письменником доби Розстріляного відродження, урятованим    сміттярською агентурою від розстрілу, плаває по морю Борщів та вступає у смертельну сутичку із упирями-держслужбовцями, охочими до всесвітнього панування. Єдине, що йому, на щастя, не вдається, так це наздогнати свою мрію, свою зірку – Мальву Ланду. Бо мрії, як відомо, повинні залишатися недосяжними.

 

Єдиний парадоксальний недолік Винничука: він пише надто гарно і надто багато. Читати його романи – це як отримати на День народження десятикілограмовий улюблений торт – у якийсь момент ласощі, не втрачаючи своїх безсумнівних чеснот, приїдаються. Десь на трьохсотій сторінці із шестисот сюрреалістичні вибрики винничуківської фантазії уже не так вражають, бо їхню схему розгадано. Береш пігулку, поліетиленовий пакет, купу волосся, труси тощо, приробляєш їм лапи-крила – і ось новий вид сміттярської фауни готовий. Кінець роману взагалі сприймається надто спокійно. Та він і є спокійним – суцільний стьоб із хеппі ендів.

 

І на завершення ще один уривок із «Мальви Ланди»: «Візьмемо хоча б одну-єдину постанову із тієї тисячі постанов, які надходять до нас із воістину небесної канцелярії пана Ліндера: постанову про ліквідацію ґратів! Згадайте, з яким ентузіазмом усі ми прийняли її, як ми тішилися і раділи. І ось тоді саме з ініціативи камери число номер сім наша в’язниця вирішила все-таки не ліквідовувати ґрати. Усі погодилися, що вже сам факт існування постанови про ліквідацію ґрат дає усі підстави вважати, що їх просто нема, а отже, й ліквідовувати нема що». Мене торкнуло, а вас?

Вікторія Вітер

Придбати книгу.