Солодкий листопад Вікторії Амеліної

*Вікторія Амеліна. Синдром листопаду, або Homo Compatiens. – Брустурів: Дискурсус, 2014. – 208 с. 

Видавництво «Дискурсус», здається, має неофіційну книжкову серію «Homo». «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної вийшов із підназвою Homo Compatiens, а ще одна свіжа книжка «Бомжі Донбасу» Олексія Чупи – із другим заголовком Homo Profugos. Латинізми ніби переконують: насправді книжки мудріші, ніж вам здається на перший погляд. Когось таки переконають, когось – ні, але у випадку роману Амеліної друга назва роману точно скаже більше за першу.

 

Книжка про Костянтина Гавриловича Нечая, людину, котра співчуває. Але йдеться не про те співчуття, яке врятує світ, хоч так обіцяє Іздрик у передмові. Співчуття в «Синдромі листопаду»  може врятувати, але не обов’язково. І не всіх. Взагалі, важко передбачити, як повернеться це співчуття. Воно й своїм господарем крутить, як захоче. Схоче – відпустить, а або притисне так, що людині лишається рятуватися у кращому випадку «95 кварталом». У будь-якому випадку відмовитися від нього головний герой не може. І на щастя для читача, тому що без цієї містичної деталі роман став би надто подібним до серіальної картинки у сірих тонах. Зйомки ж, не забуваймо, у листопаді.

 

Костянтин Гаврилович Нечай, хоч і викличе своїм іменем асоціації з дідом-горянином, постаріти не встигне. Та й про його зовнішність ми дізнаємося не так багато – хіба що про руде волосся на руках. Костя – звичайний киянин, а доля доволі типова: сирітське дитинство, дитячий будинок, бандитський світ, зрештою дружина із модною зачіскою, коханка із стильною зачіскою, і робота на фірмі. А взимку 2014 – Майдан як кульмінація цього, зовні типового, життя.

 

Нетипове лише те, що Костя Нечай з дитинства має патологію – відчуває страждання інших людей, здебільшого незнайомих, з різних кінців земної кулі. Чомусь найчастіше в його сни приходять араби: каїрець Тарек (із ним у киянина все взаємно – каїрець також відчуває біль Кості) та Мохаммед Буазізі, саме той молодий чоловік, що підпалив себе на площі містечка Сіді-Бузид в Тунісі, чим «запалив» Арабську весну. Авторка романтизує до непристойності історію Буазізі, але не варто чекати, що тема північноафриканських протестів серйозно розкриється в романі. Так само як і тема Майдану.

 

Майдан у «Синдромі листопаду» – це фінал не лише роману, а й підсумок життя головного героя, те чистилище, через яке він проходить перед тим, як загинути. Майдан – це можливість спокутувати для Нечая співстраждання без справжнього співчуття. Цинічне співпереживання. Байдужість, якою він винагородив найближчих людей. Тих обдарованих байдужістю вже назбирався повний пасажирський літак, готовий от-от злетіти.

 

Бо для Кості Нечая співчуття – не дар, а тягар. Отримав він його проти волі, от і не знає, що з цим робити: то поторгує ним, то запхає у найдальші закапелки відомості. Взагалі це співчуття  – не на тій частині шкали зі знаком «плюс», поруч із любов’ю та вмінням пробачати. Воно нейтральне, і тому може бути ще й способом пізнати іншого: «Співчуваючи, схоплюєш серцевину, якої і сама людина в собі, ймовірно, не тямить. Ви хочете знати, як ваш біль виглядає зсередини?». Пізнати часто не з кращого боку.

 

Взагалі не існує однозначного добра і зла – це одна із філософських проблем, або ж рутинних істин, які наважується нагадати Вікторія Амеліна.  Строгі маркери добра і зла, котрі ми приймаємо разом із вихованням, не дають побачити, що сірі вовчики теж можуть потенційно бути хорошими, і їм також треба давати більше одного шансу. Друге філософсько-рутинне питання – це спільна відповідальність усіх за все у світі, яка є водночас і питанням толерантності. Тут хочеться навести один з найкращих, як на мене, фрагментів тексту:

 

«І я слухав, слухав ніби уві сні сповідь людини, дуже схожої на мене – не шкірою і не кольором очей, не віком і статусом і навіть не віросповіданням. І ми ж із ним не виросли на «одних букварях», але він [] чув мене, як перехоплену радіопередачу, мелодраму з елементами жахів … Він, мусульманин, не називав мене невірним, не називав розпусником – він був, здається, толерантнішим до моїх слабкостей, ніж я до чужих».

 

Але хай вас не лякають філософські глибини роману. Написаний він, по-перше, легко і з почуттям тої міри, коли наповнюєшся вдячністю до авторки. За вибрики авторського «я» не доводиться зашпортуватися. Можливо, саме через це й пробачаєш Амеліній солодко-трагічний гепі-ендовий фінал.

Світлана Ославська

Придбати книгу.