Надію не розстріляєш

*Дато Турашвілі. Покоління джинс. Втекти з СРСР : роман / пер. з груз. Г. Арабулі. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 240 с.

На титульній сторінці й у анотації українського видання книги «Покоління джинс. Втекти з СРСР» одразу впадають в очі принаймні дві прикрі помилки. У інформації про автора після перерахування творчих заслуг і регалій раптом ні сіло ні впало приписано про його захоплення альпінізмом. Так і хочеться запитати, чи не вишиває ще автор грузинського «бестселеру № 1» хрестиком. Та й сама анотація, скажу по секрету, не зовсім або й зовсім не передає змісту твору, який, гордо називаючись романом, за кількістю сторінок з пенсіонерським шрифтом заледве тягне на повістину. Здається, видавці зробили усе, щоб, відкриваючи «Покоління джинс. Втекти з СРСР», читач не очікував нічого особливого, максимум щось нудно гостросюжетне і в поганому, суціль побитому русизмами перекладі. На щастя, роман (а це дійсно, роман, хоч і лаконічний), як і його, хай і недосконалий, але цілком достойний переклад, усі ці очікування спростовують з перших же сторінок.

 

В основу сюжету покладено реальну подію 1983 року – аматорську, заздалегідь приречену на невдачу, спробу грузинської молоді захопити пасажирський літак і втекти з СРСР у Туреччину. Власне, подібні відчайдушні спроби пробити залізну завісу були в СРСР не такою вже й рідкістю: в Інтернеті можна знайти згадки принаймні про десять подібних терористичних актів. Кілька з них завершилися відносно успішно, що надихнуло інших сміливців. Втечу тбілісців радянська влада Грузії спочатку перетворила на криваву бійню, а потім на показовий судовий процес, що мав одним пострілом убити кількох зайців – притиснути національно свідому грузинську інтелігенцію, налякати надто освічену і свободолюбну «джинсову» молодь, дискредитувати церкву. Щоб досягти цього було докладено чимало зусиль. Навіть зараз якщо почитати про подію у російськомовній Вікіпедії, впадає в очі якесь істеричне прагнення очорнити її учасників. Тут і погані характеристики з місця роботи або навчання, і підозріло точні діагнози, і ретельні описи статків батьків «золотої молоді», яка неначебто могла організувати виїзд своїх чад закордон більш цивілізованим способом. Одним словом, пахне дешевим радянським промиванням мізків і прагненням за мішурою гучних обурень щось приховати. На цьому тлі спроба Турашвілі розібратися, що ж тоді насправді відбулося, виглядає майже по-лицарськи.

 

Одразу обмовлюся, сюжет для автора справа не головна. Тобто не слід очікувати книги, першочерговим завданням якої є когось зацікавити чи здивувати саме сюжетом. Планування втечі, захоплення літака, слідство, суд, нарешті, розстріл головних героїв – усе це мерехтить перед читачем пунктирними лініями окремих подробиць, якихось символічних, на думку письменника, дрібниць. Здається, що це пише професійний оператор, який, захопившись різноманіттям складних і несподіваних ракурсів, вийшов з-під контролю режисера. Автор і сам свідомий своєї операторської манери письма: один із розділів починається загадковою фразою: «Книга – одне, кіно – зовсім інше». Між цими пунктирами дії – авторська майже публіцистична оповідь. Власне, Турашвілі дає читачеві небагато простору для самостійної оцінки ситуації. Втікачі для нього добро, і він не шкодує фарб, щоб це підкреслити, радянщина – зло, і теж однозначно. Іноді так і написано чорним по білому, бо раптом сам не здогадаєшся.

 

Згадка про бунт грузинської молоді того далекого 1983-го для Турашвілі лише привід поговорити про травми, які завдала грузинському народу і кожному грузину окремо радянська система і московське іго. Тяжко осмислити, а тим паче зобразити таке поняття як народ, але письменнику це вдається. Передусім, він показує народну душу через ті плітки і легенди, які люди складали про горе-втікачів. І головним рефреном такої своєрідної народної творчості є надія, яка, як відомо, ніколи не помирає. Ніхто не хотів вірити, що юнаків розстріляли. У це не вірять і зараз, твердить автор, після того, як знайшлися могили і за рештками одягу упізнано тіла. Силою колективної уяви вони воскресали в таборах Сибіру, у далеких засекречених тюрмах, закордоном, у тому «джинсовому» раю, куди мав прямувати їхній літак… З другого боку, народ чітко знав і знає, з яким монстром в образі радянської системи йому довелося зіткнутися, вважає Турашвілі. Чого варта лише легенда про те, як Шеварнадзе, який і в радянські часи був у Грузії великою шишкою, викликав до себе батька засуджених до страти братів і запропонував йому вибрати, котрого із них помилувати. Чи було таке насправді? Важко сказати, але диявольська спокуса ситуації переносить читача від візії конкретних історичних подій на поле одвічної кривавої битви добра і зла.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.