Роман для всіх

*Макс Кідрук. Жорстоке небо : роман. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 608 с.

Чим мені подобається письменник Макс Кідрук, так це тим, що він не філолог і взагалі не гуманітарій. Нарешті в нашій літературі, яку створюють, критикують і читають в основному випускники філологічного факультету, з’явився автор, що може писати для тих, кому начхати на усі літературні нюанси, тобто для більшості населення нашої країни. Може, ця більшість ні бельмеса не тямить у літературних течіях і напрямках, особливостях стилю чи інтертекстуальних зв’язках тексту, проте вона висуває до книги одну-єдину вбивчу вимогу – щоб було цікаво. І Макс Кідрук цього домігся. Цікаво. Його книжки купуєш без якихось солодкаво-благодійних поривів підтримати нашого видавця, нашу багатостраждальну мову і т. д і т. п., їх купуєш, бо справді хочеш прочитати. Вони гарно розрекламовані, вони модні і вони не стоять у черзі за читацькою увагою, читач сам стоїть у черзі за ними.

 

У паризькому аеропорту Paris-Nord сталася жахлива авіакатастрофа. Зіштовхнувшись із снігоочисником, що випадково опинився на злітній смузі, розбився пасажирський літак. Літак спроектований і виготовлений в Україні. Причини аварії, здається, зрозумілі, однак дочка авіаконструктора, яка входить до групи із розслідування інциденту, виявляє деталі, що їх багато хто хотів би приховати. Починається ризикована гра, де на кону мільйонні контракти, інтереси олігархів і людські життя. Це сюжет «Жорстокого неба». Трилер? Швидше детектив. Бо тієї гостроти, що була у «Боті» і «Твердині» немає. Але незважаючи на це, книга викликає враження кроку вперед. Може, не надто упевненого, але все ж таки. По-перше, писати про авіацію і претендувати на щось більше, аніж припудрити мізки дівчаткам-першокурсницям, це уже, що не кажіть, рівень. По-друге, сама структура сюжету «Жорстокого неба», де майже усе міцно припасоване й доладно тримається купи, свідчить про те, що письменник росте й робить висновки із своїх попередніх помилок. Єдине, до чого виникають питання, так це назва роману – «Жорстоке небо». Перечитавши текст і вздовж і впоперек, приходиш до висновку, що жорстокою є якраз земля, на якій розбивається літак і де відбуваються усілякі нехороші події, а до чого такі звинувачення небесам, так і залишається невідомим.

 

Читайте також: Максим Кідрук: “Навколо пальми, пісочок, сонце… А по пляжу бігає купа голих дівчат!”

 

Сюжет сюжетом, але про всілякі розважальні відступи письменник не забуває. У «Жорстокому небі» можна прочитати авіаційні анекдоти, описи шахрайств в інтернеті й дивацтв у соціальних мережах, кумедні епізоди із життя домогосподарок. Навіть до молодіжних фразеологізмів автор потенційно має що додати. «Пішло лайно на вентилятор» – влучний, хоч і дещо грубуватий вираз, але про певні ситуації краще і не скажеш. Книга, здається, далека від політики чи якихось злободенних проблем. Однак у ній голосно відлунює українське колективне свідомо-несвідоме, що сформувалося останнім часом. Головний злодюга і гад – росіянин, який хоче прибрати до рук українське підприємство, виконавці усілякої брудної мокрухи беркутівці із зовнішністю піддослідних Ломброзо, чистоплюї-європейці – жахливі сноби, вони ніяк не хочуть сприймати українських спеціалістів всерйоз тощо. Усе це наче й недалеко від істини, і реалістично, але водночас із потужним креном у новітній трафарет.

 

Завжди цікаво читати, коли чоловіки пишуть про жінок, а жінки про чоловіків. Такі прочитання відкривають неоране поле часом смішних, часом сумних гендерних стереотипів. Не обійшлося без цього й у романі Кідрука. Його героїня Діана Столяр настільки ж схожа на жінок, як мало схожа на окрему жінку. Вона немов зшита із клаптиків різних представниць прекрасної статі, якихось деталей, спостережених то тут, то там. А може, автор у якості довідкової літератури студіював «Cosmopolitan»? От вам і неодмінні комплекси через зайву вагу (жінка, яка народжувала, повинна їх мати); і капризна мінливість лібідо (чорт їх розбере, коли тим жінкам хочеться, а коли ні); і скажена любов самки до своїх дитинчат (інстинкт), і ганчір’яне сп’яніння (має бути), і нечасті, проте бурхливі істерики (гормони стрибають). Про усе це читати прикольно, смішно і десь навіть виходить дуже правдоподібно, однак як академічного жінкознавця автора все-таки не сприймаєш: у ті моменти, коли Діана Столяр починає бути схожою на живу людину, вона діє і мислить як характерні для Кідрука герої-чоловіки.

 

Читайте також: Макс Кідрук: «Я намагаюся вивести сучасну українську літературу з андеграунду»

 

«Діти – це щастя, без дурні, найбільше щастя, про яке може мріяти жінка. От тільки чомусь ніхто не попереджує, що в комплекті до них життя підкидає масивний чавунний якір, удавкою прив’язує його до шиї…». По-моєму, автор тут помиляється, при чому ця його помилка, як письменника передусім молодіжного, може стратегічно дорого коштувати. Якраз про чавунний якір у нашому суспільстві зараз попереджують багато. Чи не тому ми так стрімко вимираємо? Як Кідрук не крутить, як не відкупається «правильними» словами й сентиментальними епізодами, все-таки діти виходять у нього «удавкою» і «чавунним якорем». Але якщо це так, навіщо було про них взагалі писати?

Вікторія Вітер

Придбати книгу.