У полоні ідентичності

*

Ака Морчиладзе. Прогулянка на війну : роман / пер. з англ. В. Полякова. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 240 с.

З пелюшок дітей учать пишатися своєю: країною, нацією, релігією, малою батьківщиною, родиною… Їх майже силоміць ідентифікують, вписують у певний контекст, вони несуть важку ношу батьківських мрій і переконань, піднімають на себе брилу забобонів і суспільних упереджень. А якщо комусь спало на думку цю ношу скинути – той відступник, зрадник, паршива вівця у стаді.

 

Герой роману «Прогулянка на війну» грузинський хлопець із заможної родини Ґіо Мікатадзе ненавидить усе це – свою країну, національність, місто, родину, друзів, людей, серед яких йому доводиться жити. Ненавидить через одну-єдину причину: вони загарбали його особистість і диктують свої, часом абсурдні й смішні, але від того ще страшніші правила. Але хоч як він усе це ненавидить, змінити щось йому бракує сил. Найбільше, на що він здатен, це гірка іронія і зневага до свого життя.

 

Ака Морчиладзе розкриває перед нами іншу Грузію, інший бік її давніх традицій, пишних застіль і кучерявих тостів. Грузію, де батьки все вирішують за дітей, обирають їхню професію, оточення, подружжя, спосіб життя. Грузію, де суспільна думка важить більше за особисте щастя. Ці батьки роблять дітей слабкими, нездатними приймати власні рішення, вони відрізають їм шляхи до втечі, купуючи своїм чадам дипломи, професії, друзів. Усе це несправжнє, без батьківських грошей усе розсипається, немов споруди із піску. «Узагалі старші завжди дбають тільки про себе, роблять лише те, що потрібно, аби справи йшли так, як хочеться їм: ми тебе ростили не для того, ми тебе ростили ось для чого, ми хочемо для тебе не такого чоловіка, тож скажи нам спасибі», – говорить головний герой і про себе, розповідаючи про свою знайому, яку турботлива родина розлучала з коханим і присилувала вийти заміж. У нього теж було кохання, яке батьки старанно зруйнували.

 

Єдине справжнє, що є у Ґіо, це його друг Ґоґлік – волоцюга і наркоман, базікало й авантюрист. У той час як у Ґіо впливова родина і усякі матеріальні блага, Ґоґлік не має нікого і нічого. Він завжди у позиченому одязі, живе на позичені гроші. Ніхто не переймається тим, що він робить, нікому викупати його з тюрми після чергової пригоди. Ґоґлік вільний. Саме тому Ґіо прикипів до нього душею, бо друг такий, яким би він сам хотів бути, його alter ego.

 

Ґоґлік спокушає Ґіо їхати до Азербайджану за травичкою. По дорозі хлопці випадково потраплять до Нагірного Карабаху – зони військового конфлікту азербайджанців і вірменів на початку 90-х років минулого століття. У екстремальних умовах війни, що давно уже перетворилася на прикритий ідеологічною мішурою розбій, відкриту торгівлю полоненими і навіть кістками вбитих вояків, Ґіо почувається на диво комфортно. Війна йому огидна, йому огидна політика, що поневолює людські душі, змушує їх ненавидіти і вбивати один одного. З іронією він слухає розповіді повстанців про тяжку долю вірменського народу: «…вірменський народ раз по раз піддавали масовому знищенню, а він натомість поширював культуру і будував церкви. Загалом немає нації, культурнішої за вірмен, як і немає таких непереможних вояків, як вірмени… Я одного не міг збагнути: якщо вони такі вмілі воїни, весь народ, то чого ж їх знову і знову завойовували та знищували? І як воно вийшло, що незважаючи на всі ті масові винищення, вони не зникли взагалі?». Розкидаючись красивими словами, повстанці не гидують брехати російським журналістам про розстріли азербайджанцями вірменських дітей, тримають полонених у жахливих умовах, морять їх голодом. Не кращі й азери. Війна не прикрашає нікого. Але тут, у Нагірному Карабаху, Ґіо почувається чужим і … вільним.  Людиною без ідентичності, без обов’язків, просто людиною.

 

Роман «Прогулянка на війну» про те, як прискіпливо, старанно, завзято люди розділяються на своїх і чужих. Як прогресує у суспільстві вірус політичних переконань, як насильно передається у спадок від батьків до дітей ненависть до когось чи до чогось. І про те, як дуже важко, майже неможливо скинути з себе минуле свого народу, забути вендети, безглузді стереотипи, помилки, що множаться у геометричній прогресії. Бути собою, бути щасливим. Наприкінці роману Ґіо помирає. Не від ран, від туги. Єдиний, хто може його врятувати, це батько. Врятувати, відпустивши. Чи вистачить у нього для цього мудрості? Чи вистачить її у всіх нас?

Вікторія Вітер

Придбати книгу.