Свобода: практичні заняття

*Майкл (Михайло Мишкало) Сторожі тротуару. – К. : КОМОРА, 2013. – 148 с.


 

Свобода у теорії – це легко і красиво. Будь самим собою, знайди свій шлях, пробуй, помиляйся. Після розпаду СРСР мільйони молодих людей, яких готували – і непогано – до життя розпланованого державою, раптом опинилися на свободі. Суворий іспит. Несправедливий. Неочікуваний. Немовби казали здавати марксизм-ленінізм, а питають про вищу математику. Викручуйся, хто як може. На кону не оцінка – життя. Страшно. Принаймні так виходить у Майкла у його «Сторожах тротуару». Львів, якого не існувало. Покоління гастарбайтерів-невдах, дешевих і забитих нелегалів з університетськими дипломами, невмілих торгашів і спекулянтів. Перший практичний досвід свободи і капіталізму. Усе це Майкл аналізує зсередини, адже сам такий – інженер за освітою, що торгував, виносив сміття, навіть був нянькою.

 

Як склалася доля цього покоління, що немовби зависло у шаленому стрибку пораненої пантери – на Захід, до нормального людського життя? Виявилося, там, на Заході, їх і людьми не вважають. Кинулися додому – а тут уже мости погоріли: чужа країна, чужі люди, діти виросли, однокласники повмирали. Депресія, старість. Вони як той герой Сомерсета Моема, англієць, що, повернувшись з Китаю чи з Індії (не пам’ятаю), розчарувався у Батьківщині, згадка про яку гріла його довгі роки у чужому краї. Рушив назад і – завис десь посередині, бо злякався, що і Китай не виправдає надій. Людині треба мати якесь уявлення про рай. Для когось відстань до цього раю вимірюється кілометрами (Європа, Штати, Канада), для когось – роками («добрі старі часи»). Але насправді рай всередині, герої Майкла цього так і не зрозуміли, хоч як автор не натякав.

 

«Сторожі тротуарів» – роман-рефлексія. Сюжет тут як жіноча біжутерія – потрібний винятково для краси і ніякої практичної функції не виконує. Один із цих самих «сторожів тротуарів» сумує за своїм університетським коханням, паралельно переповідаючи історії приятелів. Того дружина кинула, сина забрала, того обдурили, ножиком штрикнули, тому пощастило – зміг зачепитися у Канаді, той дивак – повернувся до Львова зі Штатів. Дії – практично немає. Уся книга зшита зі спогадів, ностальгії, роздумів і довгих, кучерявих, нашпигованих найнеймовірнішими метафорами описів львівських забігайлівок і того різноманітного за смаком і якістю спиртного, яке там продавали за царя Панька, а тепер – о крах цивілізації! – не продають. Могло би бути дійсно нудно, але авторський стиль – короткі, наповнені якимось внутрішнім трагізмом речення, додають динаміки. Незбагненним чином, адже у більшості з них відсутні дієслова. «Сморід загальних туалетів, сміттєпроводів і мишей. Цілодобовий нервовий крик. Безкінечні коридори, загальні кухні. Мандри у світі гуртожитківських нетрів. Комендант, прохідна, гроші. Новий гуртожиток, новий притулок. Чорно-біла картина поразки. Ми вирішили завести сім’ю, стати дорослими, забути гуртожиток. Я полетів у Тель-Авів. Ти перебралась у Торонто». От вам і вся історія, якщо коротко.

 

Загалом стиль тут з’їв багато чого. Нічого не скажеш, мати стиль – дійсно круто. Але у цьому є пастка, можна стати рабом свого стилю. Згодувати йому сюжет, героїв, вимучену композицію – біс з ним. Хочеш сюжету – купуй Кокотюху, Кідрука. Не всім же бути однаковими. Але якось непомітно стиль почав переважати і над змістом, хоч задумувався роман явно не як формалістичний вибрик, а як цілком конкретне намагання осмислити трагедію втраченого покоління 90-х. Ближче до кінця книги описи забігайлівок і пійла ідуть так щільно, що майже нічого іншого не помічаєш. А ще песимізм, чоловічі сльози, криза середнього віку…

 

У «Сторожах тротуару» відображену драму людей, яким довелося виживати без Батьківщини і без професії. Перших, що складали залік української свободи у 90-х. Драма. Але наша вітчизняна драма має тенденцію рано чи пізно перетворюватися на парад імпотентів. Тут «Сторожі тротуарів» надто завзято підтримують національну традицію. Герої, які не змогли стрибнути вище голови, їхнє життя пройшло намарне, від них майже нічого не залишиться, бо усе вивезено, розкрадено, обміняно на дешеве китайське намисто. Стара пісенька на новий мотив про те, як плаче козаченько, розтираючи шмарклі рукавами. У принципі талановитий роман, що достатньо точно відображає настрої 90-х. Але черпати натхнення із «Сторожів тротуару» для перемог і розбудови нової країни все одно що бадьоритись на подвиги, читаючи Кафку. На мою думку, з цим романом розбилась об берег остання, уже тепла, лагідна і мінорно задумлива хвиля колись страшного урагану літературної чорнухи 90-х.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.