Міла Іванцова: про все на світі

*Міла Іванцова. Теплі історії про радість і сум. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2014. – 136 с.


 

«Читати лежачи», − такими словами починається збірка оповідань Сашка Ушкалова «Жесть». «Цю книжку треба читати на м’якому дзиґлику, запиваючи какао», − кортить сказати про збірку малої прози Міли Іванцової.

 

Не так давно серію «Теплих історій» Брайт-Букс доповнили «Теплі історії про радість і сум» Міли Іванцової. Так. Це та авторка, котра «любить дерева, квіти, цікавих креативних людей». Та найбільше, здається, Міла Іванцова любить писати, і писати не абияк, а віддано, втішати і зогрівати добрими словами. Оcь тільки ті слова варто проштовхувати чимось смачним, як-от – какао. Про каву не йдеться, бо до неї «невідривно прив’язані “Теплі історії” Надійки Гербіш».

 

У «Теплих історіях про радість і сум» авторка оповідає легко, почасти співчутливо про [тут ставимо двокрапку, позаяк перелік буде довгим]: дітей, сенполії, шиншили, капронові колготи, французькі цукерки, квартирні питання, телефонні балачки, велике прання, чоловіка у довгій кобітській спідниці, соляні шахти, всемережжя, новий рік, однокласників, комах тощо. Небавом починаєш вірити, що направду живеш серед усього того клопоту, де вигулькує стільки людей, різних і схожих, далеких і до гусиної шкіри близьких.

 

Читайте також: Просипані теплом та кавовим смаком історії

 

…Одного дня жінка збирається на побачення і невчасно помічає плямку на колготах. Так робиться набурмосеною і не хоче нікуди йти. Але те дійство таки відбувається, та через плямку на колготах настрій зіпсуто не лише панні, але й кавалеру.

 

Інша історія про чоловіка, який будь-що-будь, але має привезти із «закордоння» французьких цукерок. Вислів «дитина просила» негації не підлягає. В омріяному «закордонні» чоловік оселяється у комфортабельному готелі, де в номері біля ліжка вилискує вазка із цукерками. Так чоловік невпевнено, але потроху назбирує цукерок…

 

Читайте також: Віра в дива, що трапляються щодня

 

Здається, найліпше Міла Іванцова оповідає про Захід, порівнюючи закордон із пострадянськими буремними дев’яностими. Тут хочеться вжити «західніший Захід», й одразу пригадуються «Чайні замальовки» Володимира Діброви з неосягненною Америкою. Що значить везти контрабандою свіжі буряки і чорну хлібину там, де є все? Авторка оповідає про звичайну родину, про розмірені і водночас до точности розплановані «щодня». «Ще одне хобі, – пише авторка про лікаря-женераліста Франсуа, − участь разом із такими ж цілковито успішними друзями у відновленні старовинних зруйнованих замків, яких у достатку у Вогезах, горах, що відділяють регіон Ельзас від самої Франції. Ну от нема що людям робити, то тягають у вільний час каміння, носять на носилках родючу землю й засаджують її різноманітними цікавими рослинами, наводять лад на території занедбаних середньовічних будівель. А от просто подобається, хочеться!»

 

Хочеться – то хочеться, а ось що треба говорити, аби розрадити людський сум? Якими мають бути ті слова? Може, оповісти якийсь дотеп? Чи ліпше змовчати? Чи таки зважитись на обійми, і матимемо «П’єро сміється»? Може, направду, зготувати какао, вмоститись на дзиґлику та оповідати історії такого супокійного і водночас звинного життя? А може…? А може…? Скільки виринає тих «може» тоді, коли слід говорити без жодних помислів, говорити про просте просто, не боячись оголити слабкість і чуття?

 

Хочеться зазначити, що Мілі Іванцовій вдається досягти найважливішого − діалогу з читачем! Врешті не хочеться підніматись з м’якого дзиґлика, ба навіть за добавкою какао, бо Твою усмішку перетворено на глибокого човника, і стає так ніжно, так затишно, і човник пливе…

Катерина Сінченко

Придбати книгу.

Більше “Теплих історій”.