Про що пам’ятає червоний ґаолян

*Мо Янь. Червоний ґаолян: історія одного роду : роман / пер. з кит. Н. Кірносової. – Х. : Фоліо, 2015. – 638 с. 


 

Після доброго роману настає відчуття, що життя таки триває далі, а всі трагедії, які випадають на долю людини чи країни, можна витримати. Головне – пам’ятати про те, що відбувалося в минулому, згадуючи історію, аби трагедія більше ніколи не повторилась. Роман «Червоний ґаолян: історія одного роду» (який складається з п’яти частин: «Червоний ґаолян», «Ґаолянова горілка», «Собачими стежками», «Похорон у ґаоляні», «Дивна смерть») китайського Нобелівського лауреата Мо Яня – про трагедію японсько-китайської війни, про смерть і воскресіння людських життів у пам’яті нащадків. «Великий наратив» справді стає великим тоді, коли ти бачиш конкретні людські життя, біль, страждання, любов і перемогу добра над злом.  Роман має епічний приціл, проте його сюжет побудований на конкретних історіях людей. Так справді могло бути у 1930-і роки. Історія кохання, дружби, сільських крадіжок накладається на тему війни, протистояння людей у прагненні загарбати територію, підкоривши інших.

 

Читайте також: Будинок нобеліата Мо Яня зроблять туристичним центром

 

Мо Янь особливо «успішний» у сценах катувань. У журналі «Всесвіт» два роки тому в перекладі І. Дзюба виходив фрагмент його іншого роману – «Стражденні перевтілення Сімень Нао», а сьогодні маємо перший повний переклад Нобелівського лауреата з літератури, який підготувала Надія Кірносова. І тут Мо Янь залишається вірним своїй улюбленій темі – ревізіюванню історичних трагедій, які сприймаються ще драматичніше завдяки описам фізичних страт, коли з людини зривають шкіру чи відрізають органи. У цих моментах загалом плавна, епічна оповідь перетворюється на стрибкоподібну, позаяк неможливо «нормально» читати сцени тортур, як це пропонує китайський письменник. Можливо, в цьому й особливий успіх такої прози: в ній діалогічність поєднується з епічністю, рефлексійні частини доповнюються конкретно-зримими, коли читач переноситься у світ «червоного ґаоляну».

 

Ґаолян у романі постає багатозначним символом і багатофункціональною рослиною. З нього женуть горілку, його їдять, роблять пюре, але також це – схованка від ворога і місце пам’яті про трагедію.  Сотні полягли серед ґаоляну, перетворившись на добрива для цієї рослини, яка «мов криваве море крові» (С. 636). Не випадково у романі ґаолян саме червоний. У самому фіналі увага оповідача знову прикута до ґаоляну: тепер читач бачить перед собою вже гібридні рослини, і лише «з янської сторони гори Білого коня в іньській стороні річки Мошуй ще лишилось одне стебло чистопорідного червоного ґаоляну» (С. 637). З часом світ піддається гібридизація, зокрема і історія. Ґаолян – символ трагедійної пам’яті, знак перестороги. Пам’ять – специфічний феномен, який піддається гібридизації. Проте важливо, щоби у світі завжди залишалось щось «чистопорідне», позбавлене домішок. І роман Мо Яня – це спроба розповісти історію так, як нібито події відбувалися насправді. Принаймні те, що перед нами «історія одного роду», вже засвідчує намагання автора утвердити читача в об’єктивності зображуваного. Така інтенція може бути піддана критиці з точки зору західного читача, який виріс на стратегіях постструктуралістського сприйняття текстів. Проте оповідач Мо Яня переконаний у тому, що правда на світі таки одна.

 

Читайте також: 29 Нобелівських лауреатів з літератури досі неперекладені українською

 

«Червоний ґаолян: історія одного роду» – роман, який не варто читати похапцем. Та й навряд чи можливо. Письменник орієнтується на ті самі стратегії читання «великої прози», які притаманні Ґолсуорсі чи Стейнбеку. Оповідач має свою систему знаків. Згадка про собаку в селі перетворюється на окремий розділ, у якому люди змагаються зі зграями оскаженілих псів, ласих посмакувати трупами. Згадка про ґаолянову горілку також розпросторюється до окремого розділу. Проте архісимволом у романі постає ця дивна рослина – яка приховує в собі біль, кров, історичну трагедію… і пам’ять. Розумію, чому цей текст було екранізовано у США і кіноадаптація мала успіх. У романі чимало «екранних» сюжетів. Проте цей твір – про біль і любов, змагання людини з людиною і природою. І розумієш, що людина – це маленька комашинка у Всесвіті. Величною якої постає тільки пам’ять… про історію одного роду.

Дмитро Дроздовський