Одна пісня на різні голоси

*Літопис самовидців: Дев`ять місяців українського спротиву / Автор проекту Оксана Забужко. – К.: КОМОРА, 2014. – 312 с.


 

Власне, «Літопис самовидців» – це збірка постів у соціальних мережах. Сотня авторів, відомих і невідомих, популярних і не дуже, говорять про Майдан, анексію Криму, АТО. Теми актуальні, дискусійні й дуже болючі. Тому є небезпека за змістом не помітити самої книги, яка є цікавим явищем в українській публіцистиці. Звичайно, збірки есеїв різних авторів видавали і до цього, видавали і спогади очевидців історичних подій та інтернет пости. Але така гострота, свіжість та цілісність, що є в «Літописі самовидців» стали можливими завдяки щасливому збігу низки обставин. Якщо революцію, війну, письменницькі таланти громадян, доступність інтернету й ідею Оксани Забужко можна так назвати.

 

«Літопис самовидців» – молоде деревце сучасної літератури, яке коріннями сягає у глибину віків. Його давній інтертекстуальний пращур «Літопис самовидця» – пам’ятка ХVII сторіччя. Невідомий автор записував свої спогади про Хмельниччину і Руїну. Той історичний період теж був для українців вкрай драматичним. Народна перемога, вирвана коштом напруження усіх сил, шанс нарешті створити свою країну, кульмінація багатьох сподівань, фатальні помилки політиків… Незважаючи на прірву століть між «Літописом самовидця» і «Літописом самовидців», історичні ситуації, які фіксують ці книги дуже схожі, щоб не сказати, обернено пропорційні, міцно зв’язані між собою вузлом причин і наслідків. А може, Хмельниччина – причина, Майдан – наслідок? Тоді українці піднялися, щоб тікати на Схід, зараз – на Захід. Одним словом, назва «Літопис самовидців» настільки вдала, що навіть віє якоюсь містикою. Завершився цикл. Написано останні рядки дилогії «Триста років української самотності». Чи якось так…

 

Жанр людських голосів. Таке пише білоруська письменниця і журналістка Світлана Алексієвич. У «Літопис самовидців» вміщено коротку, але максимально влучну передмову цієї авторки про недовіру сучасної пересічної людини до професіоналів пера і її останню віру простому свідку з місця подій. «Літопис самовидців» – крок у тому ж напрямку, в якому працює Алексієвич. Можливо, це навіть щось краще, з точки зору достовірності прямої мови. Хоч Алексієвич реконструює монологи своїх героїв, але все-таки книги пише сама. Автор інтерв’ю вона. Задає питання, уточнює, помічає деталі. Деталі – коронний прийом письменниці, але у справі реконструкції народних голосів, такі деталі ставлять достовірність під сумнів. Деталі – уже автор, його погляд на героя і його історію. Народний хор Алексієвич все-таки з диригентом. «Літопис самовидців» теж має упорядника, редактора, але вони обіцяють читачам тексти із перших рук. У «Літописі…» не виправлені навіть помилки і описки. Кожен із сотні авторів писав сам, по-своєму, хтось помічав невеликі деталі, хтось намагався аналізувати те, що відбувається, писали українською, російською, а то й суржиком, вірші й прозу. Їх ніхто ні про що не розпитував, а тексти, вміщені до книги є результатом бажання виговоритись, висловити свої думки, почуття, спостереження. З різних точок зору вони пишуть про одне. Немов на різні голоси співають одну пісню. Пісню народження української нації за дев’ять місяців спротиву свавіллю влади і російській агресії. Виходить красиво, сильно. Але ж…

 

Є й інша пісенька. Якби тієї, іншої, не було, не було б і Майдану, і Криму, і Донбасу. У «Літописі…» інша пісенька присутня лише в переказах. Нам розповідають про тітушок, беркут, кримську і донбаську вату. Означують їхню позицію. Хотів телефон – пішов у ті тушки. Дуже просто, логіка амеби. Але ці розповіді не прояснюють, той темний факт, навіщо звичайні, часто навіть відносно непогані люди раптом стали ворогами власної країни? У який ґрунт упало насіння ворожої пропаганди, щоб так буйно прорости? Автентичного голосу з того боку барикад не вистачає. На мій погляд, можна було б умістити і їхні пости для повноти картини. Хоч з другого боку, позиція упорядників зрозуміла – дати цілісну панораму народного підйому, тієї безстрашності й патріотизму, які українці з подивом відкрили у собі за останні два роки. Надто багато неоднозначності навколо. Хочеться чогось цілісного, доброго, у що можна було би безоглядно вірити. Але ж народини не без болю. Дев’ять місяців спротиву… Кому? Чому? Це ж літопис, не агітка, а значить і драматизм, і трагізм не зайвий. Тим паче, що в реальності й драматизму, і трагізму, і розгубленості вистачає.

 

Наш інтернет, на щастя, ще демократичний, але тут діють закони джунглів. Усе можна опублікувати, але усе можна і видалити, перекрутити, порізати. Ні для кого не секрет, що в інтернеті працюють спецслужби, повно там і звичайних шахраїв, готових писати від чужого імені що завгодно. Правда і брехня, а що ще страшніше, напівправда і напівбрехня переплелися тут так щільно, що відрізнити їх просто неможливо. Тому звичайна паперова книга ніколи не зникне, щоб там не пророкували футурологи. Книга з паперу – це відповідальність, імена, адреси, телефони. Нарешті, це дещо незмінне. Не можна доставити пропущену кому, але не можна і видалити політично незручне речення. І «Літопис самовидців», книга з паперу, народжена в інтернеті, наочно доводить цей втішний для видавців факт. Багато постів, що вміщені у книзі, в інтернеті уже знищені, розпорошені, завалені коментарями ботів, а в книзі вони є і залишаться для історії, для нащадків. Врешті для того і пишуть літописи.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.