Гостре відчуття життя під час війни

*Ернст Юнґер . В сталевих грозах / Переклад з німецької Юрка Прохаська. – Чернівці: Книги ХХІ, 2014. – 324 с.


 

Коли розпочинається бесіда про літературу на тему Першої світової війни, на думку більшості спадає представник втраченого покоління Еріх Марія Ремарк зі своїм класичним романом «На західному фронті без змін», та мало хто пригадує Ернста Юнґера, німецького офіцера та теоретика консервативної революції, а за сумісництвом і автора щоденників, що упорядковані  під однією обкладинкою отримали назву «В сталевих грозах». Власне ця книга, вперше опублікована під заголовком «Зі щоденника командира ударної групи» в 1920 році, була взірцем для Ремарка, який хвалив її за належну об’єктивність та відсутність пафосу, хоча самого автора недолюблював за «сухий солдафонський письменницький стиль».

 

Варто зауважити, що Юнґер, який народився наприкінці ХІХ ст. та прожив більш ніж сто років, пережив трагедії двох світових воєн та бачив, яких змін зазнавало суспільство як наслідок. Але саме Перша світова війна, на фронті якої він провів довгих чотири роки, була для нього, тоді ще зовсім юного, не тільки випробовуванням, а й певним чином розвагою, де можна продемонструвати «мужеський чин» та відвагу, не осоромивши власної честі.

 

Вирушивши на фронт «в п’янкому передчутті троянд і крові», автор розпочав вести власні записи в зошиті, яких до кінця війни назбиралось п’ятнадцять і які згодом трансформувались у двадцять оповідань-хронік, що входять до складу книги. Юнґер за життя часто редагував та переробляв її, відповідно між першим і останнім виданням є різниця як в стилістичних особливостях, так і в ідеологічних міркуваннях.

 

Читаючи книгу, ми маємо можливість заглянути в думки молодого офіцера, який зріс «в добу надійності та спокою», але має потяг до подвигів та відчуття, що «прекрасний цей край, з певністю вартий того, щоби пролити за нього кров і померти». Пролити кров автору таки вдалось – протягом війни, яка «випустила свої пазурі й скинула привітну маску», він отримав, якщо не враховувати рикошети та подряпини, чотирнадцять поранень.

 

Війна, на якій опинився Юнґер, відрізнялася від попередніх збройних конфліктів, коли воїн міг подивитися суперникові в очі під час смертельного двобою, не тільки масштабом боїв та кількістю загиблих, але й способом ведення бойових дій. В основному це була позиційна війна, суцільне сидіння в окопах під шквальним вогнем супротивника та час від часу рідкі розвідки і атаки, які дозволяли побачити суперника ближче. За словами автора, це була війна «в якій обстрілювали радше цілі території, аніж окремих людей».

 

На війні, хоча б яким порушенням прав і свобод людини вона б не була, Юнґер, пам’ятаючи, що він офіцер, «завжди прагнув розглядати противника без ненависті та оцінювати його відповідно до проявленої відваги. <…> Коли нам до рук потрапляли полонені, я почувався відповідальним за їх безпеку й намагався зробити для них все, що в моїх силах».

 

Цікаво, що автор, знаходячись в епіцентрі подій, під жахливими обстрілами в холодних окопах, все таки, певним чином поетизує війну. Жорстокості, які він мав можливість спостерігати, та будемо відвертими й сам чинити, описані художньо, але дещо сухо. Юнґер не роздумує над ними, а, як правило, тільки констатує. Відповідно, рефлексії про доцільність вбивства чи людське життя як найбільшу цінність держави на сторінках книжки зустрінеш не часто, хоча автор помічає, що «держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни».

 

З іншого боку в його текстах не відчувається особливого страху перед війною як стихійним лихом, яке, в принципі, доволі важко контролювати. Вона, в його розумінні, є особливістю співіснування різних народів та їх історичної взаємодії та еволюції.

 

Книга, фундаментом якої є нотатки написані автором в окопах та бліндажах під зливом куль та осколків, у лазаретах під час лікування, постає перед читачем не звичайним художнім твором, а репортажем з поля бою Першої світової, дозволяє уявити всі негаразди, що трапляються звичайному солдату під час служби та дає широку масштабну панораму війни, яка стала найбільшою трагедією початку ХХ ст. Твір не має рис пацифізму, які характерні, скажімо, для романів Ремарка.

 

Заносячи свої думки та спостереження в щоденник, Юнґер здобуває свій перший досвід філософа, який аналізує відмінності між героїчним воїном минулого та солдатом, який «передусім не має нудитися» і є просто гвинтиком великої військової машини.

 

Наблизили книгу до україномовного читача видавництво «Книги-ХХІ» та Юрко Прохасько, який переклав її за виданням 1978 року. Переклад передмови за авторством Гельмута Кізеля здійснив Петро Рихло. Він же написав післямову-есей «Воїн, естет, нігіліст», яка органічно доповнює книгу.

 

Юнґер, якому вдалося поєднати мемуари, художню белетристику та філософські роздуми в одному творі, не зважаючи на суперечливе ставлення та зауваження до його, доволі відвертого, поклоніння війні, безперечно, залишив помітний слід у літературі ХХ ст. І дуже добре, що український читач, прочитавши «В сталевих грозах», отримав можливість ознайомитись з правдивими та відвертими розповідями про війну, що сколихнула Європу сторіччя тому, та самому переосмислити ці події.

Микола Петращук

Придбати книгу.