Безсмертя у пам’яті і забутті

*Умберто Еко. Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок / пер. з франц. І. Славінської. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2015. – 256 с.


 

 

Обирайте для дисертацій класичні теми. А, проте, щороку дедалі більше аспірантів обирають теми, пов’язані з сучасністю, де «бракує або бібліографії, або й сама тема сумнівна… Я отримую чимало дисертацій про мою творчість. Це божевілля! Як можна написати дисертацію про типа, який ще не вмер?» (С. 51). Це зауважує Умберто Еко у розмові з Жаном-Клодом Кар’єром. Їхня бесіда й постала у вигляді книжки під символічною назвою «Не сподівайтеся позбутися книжок». Читаючи книжку, уявляєш двох інтелектуалів, які на рівних говорять про теми, які навряд чи можна назвати популярними, а така розмова на телеекрані не була б комерційно успішною. Проте саме такі діалоги і формують фундамент суспільства, яке прагне проговорювати найскладніші теми й позбуватися варварства і глупоти. Умберто Еко і Жан-Клод Кар’єр розмовляють про пам’ять і забуття, про інформаційні зміщення та «випадіння» з часу, про форми приховування й інформаційний ексгібіціонізм, про колекціонування та упорядкування бібліотек, зрештою, про те, що нам годі сподіватися, що книжки можуть полишити нас у спокої…

 

Цей текст – розмова двох інтелектуалів, які живуть у світі книжок. Час сьогодні рухається неймовірно швидкими темпами, і з кожним роком швидкість тільки прирощується. Раніше мода тривала три десятиліття, а сьогодні три місяці, – зазначають співрозмовники. Комп’ютер, який раніше вважався чимсь довговічним, тепер відживає себе чи не кожні два роки. Як «нормальній» людині ужитися з часом, який випереджає здоровий глузд? Умберто Еко наголошує на цікавому факті, який він свого часу підмітив, коли у 1960-х рр. працював над перекладом книжки «Мала наука. Велика наука» Дерека де Солла: у ХVII столітті наукові праці видавали таким темпом, що кожний справді добрий науковець міг ознайомитися з усіма ними. Нині «той самий вчений не може встигнути бодай ознайомитись із резюме опублікованих статей з кола його наукового зацікавлення» (С. 46). Світ розвивається так, що людина утрачає над ним контроль, а людина, залюблена у книжку, часто опиняється на маргінесі. Епоха Гутенберга завершується маргіналізацією тих, хто вдумливо читає від А до Я, зіставляючи усі прочитані факти й осмислюючи кожне речення. Принаймні так часом може здатися.

 

Але часом найоригінальніші винаходи нагадують те, про що писали кілька століть до того: «Я справді думаю, що численні винаходи нашого часу є конкретизацією дуже давніх мрій… Королівство тіней Вергілія передчуває часопростір Ейнштейна. Я перечитував якісь сторінки з описом цієї подорожі, кажучи собі, що Вергілій уже спускався у віртуальний світ, в нутрощі величезного комп’ютера, де поспіхом блукають мовчазні аватари. Всі персонажі, яких можна зустріти в оцьому світі, вже були кимось або ж колись кимось стануть… Вергілій ніби передбачав віртуальний світ, яким ми зараз насолоджуємося. Оте сходження до Пекла – це дуже приваблива тема, що її світова література вті­лювала по-різному. Єдиний спосіб, який нам дозво­лив побороти водночас і простір, і час, – проникнути до царства мертвих або тіней, подорожувати у мину­лому та майбутньому, в бутті та небутті. Досягнути таким чином певної форми віртуального безсмертя» (С 48, 49), – зауважує  Жан-Клод Кар’єр.

 

Він також пригадує, як гостював у одного колеги в Лос-Анджелесі, у помешканні якого побачив дайджести усіх найвизначніших книжок світу, які людина у принципі мала б прочитати. «Війна і мир», з іронією згадує Кар’єр, на двадцяти сторінках. Причому, зазначає, що такий проект насправді забирає величезну кількість зусиль, проте результат його вельми сумнівний. Дайджест може виконати зібгано-інформаційну функцію, проте книжка – це далеко не тільки інформація, точніше, найперше це не інформація.

 

Розуміючи, що кількість продукованого навколо себе перевищує граничні норми «нормального» мозку, Умберто Еко вирішив, що більше він не викладатиме, позаяк просто не має можливості осягнути усе, що пишуть його колеги. Людина опиняється перед інформаційною катастрофою: епоха тотального тексту перетворилася на текстуальне жахіття, коли доводиться визнавати власну обмеженість, а отже, і власну непрофесійність, але також і потенційну непрофесійність своїх колег. Тепер, коли відкрито доступ до всього, ніхто не може бути певен, що знає все. Раніше науковець міг віддати усе життя, щоб написати книжку, де кожна цитата чи покликання були б стовідсотково перевірені. Тепер доводиться ставитися критично до всього, що пишуть і видають, бо наш світ подібний на необмежену плутанину, яка не має свого початку й кінця. Умберто Еко зазначає, що навіть рукописи письменників більше не мають «редакторських версій». Працюючи на комп’ютері, просто неможливо залишати після себе різні варіанти, скажімо, роману. Комп’ютер з’їдає різні версії, множачи щоразу щось нове, що є і не є тим, що було до цього.

 

Еко й Кар’єр говорять про форми суспільного забуття, про культуру забування, бо одна з функцій пам’яті не тільки тримати усе, а й прощатися зі знанням. Інакше настає прокляття борхесівського Фунеса, який нічого не міг забути. Часом суспільство подає цю функцію забування у викривленому, спотвореному вигляді: й тоді з’являється диктатура, цензура як вияв ідеології, що прагне заховати ім’я чи подію. «Наприклад, вигадане римлянами damnatio memoriae. Свого часу Сенат прийняв damnatio memo­riae, що полягало в посмертному приреченні особи на замовчування та забуття. Ішлося про те, щоби вилучи­ти ім’я з державних реєстрів, прибрати всі статуї, які цю людину зображали, виголосити його день наро­дження нещасливим днем» (С.176). Забування має бути природним, а не насильницьким, – вважають У.Еко й Ж.-К. Кар’єр.

 

«Ми приречені бути вічними студентами, як Трофімов у «Вишневому саді». Можли­во, це й на краще, справді. В світах, які ми називаємо примітивними, які не змінюються, влада належить старим, тому що саме вони передають дітям знання. А от коли світ перебуває в стані постійної революції, саме діти вчать своїх батьків користуватися електро­нікою. Цікаво, чому їх вчитимуть їхні діти?», – риторично запитує Жан-Клод Кар’єр наприкінці однієї з бесід.

Дмитро Дроздовський

Придбати книгу.