Як СРСР не зміг “визволити” трудящих цілої Європи

*Віктор Суворов. Остання республіка. – К. : Зелений пес, 2015. – 432 с.


У “Зеленому псі” продовжують зявлятись українські переклади книжок “антирадянського” історика-публіциста Віктора Суворова.

 

На черзі – “Остання республіка”. Це книжка, вперше видана російською 1995 року, а перероблена й доопрацьована у 2012-му. Ключ, із якого починається і яким зав’язується “Остання республіка”, на перший погляд може видатися дещо дріб’язковим, цікавим лише для, так би мовити, глибинних фахівців – чому Сталін не став приймати Парад Перемоги у 1945 році? Та Віктор Суворов твердить: це питання зовсім не буквоїдське. Понад те, саме воно відкриває справжнє розуміння Другої світової війни Сталіним, її справжню, а не міфологічну, концепцію з точки зору тодішнього радянського керівництва. Суть у тому, що Сталін не схотів приймати парад, бо не вважав, що Радянський Союз отримав у Другій світовій війні справжню перемогу.

 

Принаймні так інтерпретував Сталінову поведінку Суворов. Обґрунтовуючи цю свою позицію, історик розвиває концепцію, завдяки якій, власне, й прославився – про те, що Радянський Союз збирався першим напасти на гітлерівську Німеччину, але просто не встиг.

 

Читайте також: Віктор Суворов: «Сталін розумів, що без українців із Гітлером не впорається»

 

Цього разу історик зосереджується на ідейному підґрунті агресії. Звідси й назва книжки – “останньою республікою” мала стати остання країна, в якій би перемогла “світова революція”. А саме це, переконаний Віктор Суворов, і була головна мета діяльності радянської влади. Дискусійними були тільки строки і методи. На думку Суворова, концепція Льва Троцького відзначалася прямолінійністю: просто безперестанку штурмувати “країни капіталу” до перемоги. Йосип Сталін, натомість, дивився на речі тонше. Після невдалих спроб запалати Європу на початку 1920-х він узявся до поступового накопичення сил, ресурсів і розширення мережі таємних агентів, агентів впливу та “корисних ідіотів”. Суворов описує, як безперешкодно представники й агенти СРСР скупляли й викрадали на Заході найсучасніші технології, необхідні для зміцнення сил і майбутнього наступу.

*

План був наступний: зіштовхнути Гітлера і західні демократії, самому перечекати найгарячіший період, а потім рвонути й захопити виснажену Європу. Звісно ж, на прохання тамтешніх трудящих, а не просто так. Методику вже напрацювали досить чітку. Згадаймо Західну Україну, Західну Білорусь, Буковину з Бессарабією, Литву, Латвію та Естонію. Трохи не вийшло з Фінляндією. Але справжньою катастрофою, на думку Суворова, став напад Гітлера 22 червня 1941 року. Радянська армія готувалася до наступу, а була змушена оборонятися, витратила масу безцінного часу й сил, а отже, змогла в підсумку зайняти лише половину європейського континенту. Таким чином, під владою більшовиків опинилися території, що безпосередньо межують із капіталістичними країнами. А це гарантувало плачевний фінал для СРСР: маючи можливість порівняти життя за різних систем, люди рано чи пізно, за тих чи інших обставин, завалили би радянську диктатуру. Що, врешті, й сталося: більшовицька революція по-справжньому переможною може бути лише за умови, що “ощасливленому” населенню не буде з чим порівнювати своє життя, переконаний Віктор Суворов. Саме тому Сталін не вважав, що відбулася справжня перемога.

 

Цю головну лінію “Останньої республіки” супроводжує цікаве почуття гумору автора, досить розлогий аналіз стану радянської армії та армій супротивників на момент початку Другої світової, активна деміфологізація неготовності СРСР до війни тощо.

*

Та, мабуть, найцікавішими й найболючішими для українського читача будуть ті сторінки, де Суворов розписує, як легко та невимушено Радянський Союз “розводив” різні країни та їхніх громадян – на моральну підтримку, на гроші, на сучасну потужну зброю та військові технології, що невдовзі мали бути використані на “визволення трудящих” якої-небудь Фінляндії перевдягненими у форму тамтешньої “народної армії” радянськими бійцями на чолі з “урядом”, що, за дивним збігом, складався з громадян СРСР. Знайома історія, чи не так?

Олег Коцарев

Придбати книгу.