«Зістикувати Велику Китайську Стіну зі стіною Кремлівською»

*Лубківський Роман Мар’янович. Ключові слова: поезії, переклади, переспіви / худ. І. Остафійчук. – Л. : СПОЛОМ, 2015. – 184 с.


 

 

Нова книжка Романа Лубківського – «Ключові слова» – про Майдан, який у поетичній візії майстра належить до таких знакових подій української історії, як Берестечко або Крути. Збірка складається з 5 розділів – «Межовий знак. У точці неповернення», «Dies irae. День гніву», «Сучасні фантасмагорії в калейдоскопі історії», «Жмут бистрих блискавиць», «Псалми від Романа» – і постскриптуму «Замість слів прикінцевих». Це книжка, видана доволі ошатно й естетично привабливо, про трагедію України, яка вперше в новітньому історичному часі пережила пролиття крові, це поетична історія про зіткнення, інспіроване Москвою, новітньою Імперією Зла.

Імперіє Зла!

Знову доводиш,

Що пожирала власних дітей

І ніколи не гребувала

Чужими.

 

Суб’єкт лірики переживає внутрішні психологічні потрясіння, показуючи історичний калейдоскоп «дружніх взаємин» між Росією та Україною. Ця книжка має виразне антиколоніальне спрямування. Проте є в ній і властива східній поезії мудрість, вдивляння у «великий час», у якому по-особливому бачиш трагедію сьогодення. Ця трагедія мусила відбутися, проте чи зможе вона спинити «злих людей»? Чи Україна нарешті позбудеться радянського тоталітарного спадку й увійде у простір справжньої свободи? Більше в Україні не повинно бути «холуїв імперії», тих, хто мають рабський дух і хто у своїй суті не є носіями української ідентичності. Революція гідності відбулася в результаті «комунікативного колапсу», коли ошукачі й оббріхувачі народу остаточно перестали чути й бачити український народ. Усе це – результат радянської політики, спрямованої на вихолощення не просто національного, а й загалом «притомного». Людина ставала рабом системи. Янукович так само був лише маріонеткою в путінських руках, проте він уявляв себе Цезарем.

Тут Путін згадав

Про Януковича:

“Це мій вірний холоп,

Правда, постійно плутається під ногами…»

 

Холуй ніколи не буде полководцем. Час Януковича відіграв вирішальне значення у розриві України з простором зла, несвободи, фальшувань, цинічних фікцій. Проте часом у голосі ліричного суб’єкта з’являються нотки розпачу: ошуканство може повторитися, смерті можуть повторитися.

 

Нові політичні керманичі, які прийшли на зміну, також можуть загратися «в політику», яка у принципі є апріорним злом. І ліричні голоси Р. Лубківського нещадно вказують на ті трагедії, яка переживає українське суспільство сьогодні. Десь європейські лідери не можуть уторопати, що ж відбулося в Україні, де пролилася кров за прагнення нації бути в Європі.

Шаліє політичне фортеп’яно.

Йому все по цимбалах, – все одно…

Зітхати ніжно чи ридати п’яно,

Йому все’ дно, мовляв, ідім на дно!

<…>

Оглухли всі… Та… Був собі Бетховен,

Нікого він не чув, бо втратив слух.

Він, музики божественної повен,

Примушував ридать панів і слуг.

 

Часом вірші Романа Лубківського мають іронічну чи саркастичну тональність. Іронія – природний захисний бар’єр у морі абсурду, до якого вдаються кремлівські прислужники.

Тут Мао Цзе Дун

Заявив

Про зацікавлення

Занедбаними східними просторами

Колишнього СРСР

І намір зістикувати

Велику Китайську Стіну

Зі стіною Кремлівською,

Аби захистити права

Китайськомовних

У Китай-Городку – в столиці Московії.

 

Суб’єкт лірики, поетичний голос «сучасних фантасмагорій» Р. Лубківського не може залишатися осторонь, коли його країна переживає чи на найбільше переформатування за всю новітню історію. Проте поет живе у своєму часі, в якому тексти й голоси різних епох можуть сходитися в моменті сьогодення, аби передбачити майбутнє. Звернення до перекладів, до текстів інших культур і епох, тільки посилює епічність трагічного звучання, розкриває «вічну природу» людини, в якій міститься зло, рабство, ницість і віроломство. Проте суб’єкт лірики вірить, що людина здатна побороти Зло й перетворити Левіафан. Головне – мати світлий дух і потребу у правді й гідності. «Ключові слова» Р. Лубківського – це слова про українську націю й Україну, які здолають Левіафана.

Дмитро Дроздовський