Між літературознавчим спіритуалізмом і філософською некрофілією

*Володимир Єрмоленко. Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 304 с.


«Далекі близькі» Володимира Єрмоленка – це особливий спіритуалістичний сеанс, який проводить «філософ літератури». Книжковий «сеанс» постав на основі сеансу викладацького, який проходив протягом кількох років перед студентами Могилянки. Книжки такого ґатунку виконують важливу функцію: динамізують читацьку рецепцію, активують пізнавальний інтерес до тих, хто належить до «об’єктів» високого літературознавства чи історії філософії. Ті, про кого йдеться у книжці, – навряд чи «герої масової культури». Проте Володимир Єрмоленко популяризує імена, а, відповідно, й тексти. Його герої – це Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ і Турньє. У мене, наприклад, великі сумніви, що в «масах» до популярних авторів належить Жан-Жак Руссо. Проте есей В. Єрмоленка змусить познайомитися з цим творцем теорії «природної людини» й автором «Сповіді».

Аналогічне можна сказати про Флобера, Ґарі, Барт, Дерріда… Єрмоленко створює надзвичайно цікавий наратив, в основі якого – специфічна літературознавча некрофілія, обожнення людської загадковості, бо людина – це завжди загадка, навіть така «транспарантна», як Ж.-Ж. Руссо. Автор справді розповідає про Руссо, Гофмана чи Барта так, наче встиг випити з ними достатньо келихів чаю. У цьому виданні немає посилань і точних цитат (зноски трапляються більш ніж поодиноко), немає претензії на академічність чи науковість. Проте «Далекі близькі» – це найвищий ґатунок філологічної віртуозності, коли фаховий науковець оживлює своїх героїв, робить їх нашими сучасниками, подібно до того, як камбербетчевий Шерлок одживає в Лондоні ХХІ століття. Мені здається, що усе-таки список використаних джерел у книжці не завадив, як і список творів згаданих авторів, принаймні він би був дороговказом для «слухняних читачів» ближче підійти до цих неслухняних збоченців від філософії та літератури.

Стиль В. Єрмоленка грайливо-легкий, часом лірично-солодкавий, часом іронічний. Автор – першокласний «літературознавець-некрофіл» із добрим могилянським стажем. Проте за такою позірною грайливістю – репрезентація доволі складних тем, які в переважній більшості концентруються навколо осмислення сексуальності, психоаналітичного трактування поведінки, учинків, літературних персонажів. Так, Жан-Жак Руссо чи не маніакально прагнув відвертості, він хотів «оголити своє серце» перед усіма. Його життя і стосунки з жінками в особливий спосіб реалізують його письмо. Літературний успіх Руссо пов’язаний із соціальною комунікативною німотою, із фіаско в численних салонах і у суперечках. Руссо не вмів говорти, і саме ця вада змусила його вдатися до письменництва. «Вакантне місце Великого Глядача можуть зайняти такі самі люди, як і ми», «Бог поволі відступає від людського світу», і Руссо вирішує стати таким автором, щоб «кожен маленький глядач міг побачити все».

Жан-Жак стає прозорим, транспарантним, майже людина зі скла. У книжці В. Єрмоленка багато цікавих метафор, евристичних здогадів і парадоксальних зізнань. Він підштовхує до думки, що Фройд переінакшив би свою теорію неврозів, якби познайомився з Руссо. Автор «Сповіді» боїться близькості, «справжня близькість неможлива… справжньою реальністю життя є не насолода, а перепона на шляху до насолоди», тож Руссо потребує «третього» як постійного суперника. Гофман – людина, розділена між тілом і душею. Хворобливе тіло поєднане з нестримним духом, який змушує цього автора працювати вночі, пишучи на «максимальній швидкості» химерні твори. Джакомо Казанова – «справжній святий», мученик сексуальності, який у коханні вбачає зустріч із потойбіччям: «він часто описує сексуальний акт у термінах зіткнення з підземним світом…, сексуальний акт – входження до світу мертвих». Він «користується «танатосом» для опису чогось як найбільш втішного». Деякі епізоди спілкування Казанови з юними дамами нагадують не спокушання, а навпаки, перебування на боці моралі, яка жодним чином не руйнується природною сексуальністю. Проте ця сексуальність керована «просвітницьким розумом», позаяк «в антрактах між своїми еротичними історіями Казанова веде філософські та літературні розмови». В. Єрмоленко розкриває своїх мертвих близьких друзів через дискурс сексуальності, проте робить це вишукано, як справжній «філософ літератури». Часто у книжці можна натрапити на цікаві міркування, які засідають у свідомості і змушують до ланцюга рефлексій, наприклад ця: «У людей, що прагнули близькості душ більше, ніж близькості тіл, межа між дружбою та коханням завжди була надто тонкою, майже ефемерною». Проте не всі есеї мають однаковий «енергетичний заряд»: про Месмера читається важче, ніж про Ґарі, Руссо представлений цікавіше за Флобера (мені здається, що після есею про Жан-Жака варто було б подати нарис саме про Флобера як письменника, який хотів розчинитися в письмі).

Ця книжка у принципі написана про ефемерне, проте основну мету вона, здається, досягає: після неї так і кортить узяти до рук «Кавалера Ґлюка», «Сповідь» чи й навіть «Граматологію» Дерріда. А отже, процес думкопородження триває, В. Єрмоленко в дискурсі і ми разом із ним.

Дмитро Дроздовський

Придбати книгу