Український піньорчик

*

Марина Гримич. Бранзолія: подорожні записки. – К.: Дуліби, 2015. – 156 с.


 

Бразильські українці – тема екзотична для пересічного мешканця нашої країни. Поїхали колись селяни в далеку країну, залишилися там, ну то нехай їм грець. Нікому вони тут не цікаві, своїх проблем вистачає. Але книжка Марини Гримич безперечно доводить, що українсько-бразильське існування заслуговує на вивчення ентографів, замріяних мандрівників і тих, кому цікаво, як українці живуть в іншому куточку світу. Це досвід тривалої мандрівки, яка відкриває для читача «Бранзолію» – місце, де українці досі дотримуються давніх традицій, але ще й успішно інтегрувалися в латиноамериканське суспільство. Камерний світ, і він «не має місця у вашому калейдоскопі бразильських картинок», тому що він не є принадою для туристів. «Бранзолія» – це жорстка повсякденність, з якої зіткнулися українські емігранти, коли перетнули океан заради нового життя в чужому світі. Марина Гримич пише, що вперше це сталося у 1891 році, але це був не останній раз. Українці й далі їхали до цієї країни, мали надію отримати землю, вірячи байкам про те, що померлий спадкоємець австро-угорського трону цісаревич Рудольф вже давно в Бразилії і навіть заснував «Нову Австрію», де на всіх чекає спокійне та заможне життя.

 

По прибутті до цієї країни виявилося, що ані Рудольфа, ані його привида там немає. Але на кожного українця вже чекала напружена і важка праця. Красива байка про те, що «в Бразилії нічого не треба робити, бо там є такі мавпочки, що самі все роблять», виявилася ще більш примарливою, ніж воскресіння померлого цісаревича. Переселенцям довелося боротися за кожен шматок землі з дикими хащами. Українці засновували нові колонії (населені пункти в сільській місцевості). З часом українські трациції адаптувалися до місцевих реалій: бразильську сосну «піньор» перейменували в фамільярного «піньйорчика», який згодом прикрасив домівки українців на різдвяні свята і весілля. Але незважаючи на такі шокуючі нововведення, українці остаточно не піддалися впливу іншої культури. «Узагалі українсько-бразильський досвід є унікальним на фоні історії іміграційних спільнот. Так довго, без «підживлення» іними іміграційними хвилями, культура з «метрополії» не утримується в чужорідному середовищі в оточенні панівної культури», – зазначає Марина Гримич.

 

Консервативність української громади підтримувалася католицькою церквою. Недарма, серед переселенців особливою пошаною користувалися священики, а священик у родині – це знак особливої якості. Після усвідомлення цього факту тим цікавіше читати в «Бранзолії» про часи «карманщини». Ця історія почалася, коли письменник і колишній депутат ЗУНР Петро Карманський емігрував до Бразилії. Спочатку його відносини з католицькою громадою були добрими, але потім Карманський, як вічний мандрівник і одночасно злий демон, почав боротьбу з церквою. «У яке б середовище не потрапляв Петро Карманський, він спершу жив і діяв в атмосфері піднессення, взаємного захоплення з людьми, що його оточували, але деякий час наставало розчарування, а за ним – розрив, обтяжений великими взаємними образами». У цьому разі розрив закінчився поверненням на Західну Україну, яка незабаром стала радянською.

 

Невідомо, що в той момент відчув Карманський, коли повернувся на батьківщину. Але, як вважає раціональний автор «Бранзолії», для хоча б нетривалої поїздки на батьківщину емігрантові потрібні мужність та сентиментальність, ті риси, які рідко зустрічаються в одній людині. Та читачу, який візьме в руки ці подорожні записки, потрібна хіба що щира цікавість до історії свого народу і спостережень мандрівника.

Катерина Холод

Придбати цю книгу.