Арно Шмідт – прозовий експериментатор повоєнної Німеччини

*Арно Шмідт. Левіафан, або Найкращий з усіх світів. Озерний пейзаж із Покахонтас. Тіна, або Про безсмертя. Ґьоте та один із його поціновувачів. / Пер. із нім. Н. Ваховська. – Чернівці: Книги XXІ, 2015.


 

Одна з найцікавіших і в певному сенсі найвишуканіших перекладних новинок сезону – книжка оповідань німецького прозаїка ХХ століття Арно Шмідта (переклад Нелі Ваховської, видавництво «Книги ХХІ»).

 

Арно Шмідт (1914-1979), прямо кажучи, не найвідоміший в Україні представник німецької літератури. Але уваги він вартий, особливо якщо ви полюбляєте літературу, насичену модерністськими експериментами, формальними пошуками, а при цьому ще й не позбавлену щемкого ліризму та іронії. А якщо не полюбляєте – все одно варто ознайомитися, бо Шмідт – насправді досить етапний автор, і без нього краєвид літературного двадцятого століття буде відверто неповним.

 

Отже, до книжки, про яку мова, ввійшло чотири великі оповідання. Саме тому вона має таку громіздку назву: «Левіафан, або Найкращий з усіх світів. Озерний пейзаж із Покахонтас. Тіна, або Про безсмертя. Ґьоте та один із його поціновувачів». Не найкращий, звісно, підхід до озаглавлювання – як на мене, вистачило б і назви якогось одного з оповідань, а втім, такий недолік абсолютно не трагічний.

 

Оповідання Арно Шмідта зображають Німеччину завершального періоду Другої світової війни або вже повоєнних часів, тож героям більш або менш виразно доводиться приходити до тями після катастрофи чи й рятуватися від неї. Так, у першому оповіданні персонажі намагаються втекти поїздом із зони боїв і в підсумку опиняються посеред мосту, котрий обвалюється і спереду, і ззаду. «Озерний пейзаж» зображує курортний роман, начебто вельми банальний, але оздоблений вигадливою і чуттєвою образністю (за нього автора звинувачували у порнографії, хоча з точки зору сьогоднішнього читача, звісно, нічого «такого» в ньому немає). Два останні оповідання – то великою мірою сатира на сучасне йому німецьке суспільство (на цьому акцентує в своїй дещо політично-прямолінійній післямові перекладачка), а краще сказати – на людське суспільство як таке. «Тіна, або Про безсмертя» розповідає про загробний світ, у якому люди хочуть не подовжити своє існування, а навпаки, втомлюються від часу та прагнуть якнайскоріше піти в небуття. Але це їм буде дозволено лише тоді, коли в світі живих про них зникне остання друкована згадка. «Ґьоте та один із його поціновувачів» – теж оповідання з «антиутопійним» присмаком. У ньому винаходять технологію «прикликання» померлих на короткий період. На супроводі небіжчиків можна заробити. І ось головний герой, письменник, береться супроводжувати не кого-небудь, а самого Йоганна Вольфганга фон Ґьоте…

 

Наведені сюжети Арно Шмідт прописує досить чітко, часто й інтригуюче. Проте ними не лише не вичерпується його проза, як на мене, вони навіть не домінують у цих оповіданнях. Важливішим виглядає в них саме письмо, мова, форма. Це естетський пошук оригінальної подачі кожного речення. Додавання розмаїтих алюзій до, здавалось би, найелементарніших слів і речей. Незвичайна, експериментальна метафорика. Потік свідомості. Розгалужений культурний контекст. Незвичайне графічне розташування тексту. Що, все разом, і робить прозу Арно Шмідта яскравим і показовим зразком німецького модернізму чи й частково авангарду ХХ століття.

Олег Коцарев