Усі чоловіки сво… або Пора знімати серіал!

*Володимир Лис. Країна гіркої ніжності : роман. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 368с.


 

Чесно скажу першу свою думку одразу після того, як прочитала «Країну гіркої ніжності» Володимира Лиса: пора знімати серіал. І навіть дивно, що досі ніякий продюсер не додумався до такого. Історична драма, що подекуди переходить у мелодраму. Яка це була б чудова українська альтернатива якимось «Двом долям». Пусті вечірні вулиці, сусідки розбігаються недопліткувавши, котлєти горять на сковороді, усі болі й радості забуті на годинку, бо «почалося моє кіно». А наступного ранку нашу країну очікував би небувалий вибух бабського патріотизму. Можна днями й ночами писати великими червоними літерами на усіх сірих стінах хрущівок: «Комуністи розстріляли стільки-то, заслали стільки-то» – ця інформація застряє в мозку, не доходячи до серця. Проте варто показати на блакитному екрані сирітку, дочку «зрадників народу», «буржуазних націоналістів» в інтернаті з вихователькою-садисткою, і вам, шморкаючи носами, повірять усі. Чому одного мертвого шкода, а до мільйонів байдуже? – питав Хвильовий. Бо одного ще пожалієш, а на мільйон жало зламається. Геть із очей – геть із серця.

 

Те, що я говорила вище, зовсім не іронія. Якісний жіночий серіал – на вагу золота, а книзі «Країна гіркої ніжності» тісно лише на папері. Щось є у ній від сценарію. І це, як часто буває, і вада і принада одночасно. Я читала і в якийсь момент усвідомила, що не так насолоджуюся книгою, як шкодую, що це не кіно. Завдяки Володимиру Лису і його вмінню розповідати історії просто, цікаво, як-то кажуть, «життєво», багато жінок нарешті могли б побачити нашу історію живою картинкою. Можливо, після такого серіалу, якби він справді з’явився, ватників поменшало б у рази, бо одна справа повторювати трафаретні фрази про клятих бандер, що їх в наші голови вдовблювали довбнями з пелюшок, а інша – відмовити у співчутті цілком конкретній, хоч, може, і вигаданій, вагітній підпільниці Марині.

 

Три жіночі долі, вписані в історію ХХ століття. Кожна героїня – дочка і жертва свого часу: Даздраперма – репресій і війни, Віта – гнилого Застою, Олеся – меркантильного сьогодення. Якщо порівнювати ці історії з точки зору професійної вдалості, то життєпис Даздраперми, безперечно, має найцікавіший історичний антураж. Лис звертається до болючих сторінок нашої минувшини, проявляючи з сухих фактів, огорнутих імлою часу, справжні людські долі, почуття, біль і страждання. Діти, чиїх батьків охрестили «ворогами народу», що вони пережили? Страшний психологічний надлом, відчайдушні намагання зрозуміти, чого насправді від них хочуть, свавілля дорослих, які отримали над цими нещасними створіннями абсолютну владу. Збочення, садизм із присмаком лесбійства, примусова відмова від батьків, непрочитаний лист засланої мами, солодка, майже сексуальна дружба з дівчинкою з інтернату. Ще страшніше від того, що дитина в принципі не може дати назви речам, які з нею відбуваються. Ну, немає таких слів у радянському лексиконі. Дитинство Даздраперми і є кульмінацією її життя. Потім у Лиса вона якось різко старіє. Чи правильніше, перестає розвиватися як образ і починає функціонувати як персонаж.

 

Якщо з Дазою гарно вийшло змалювати нещасливе радянське дитинство, то Віта – взірець тяжкої долі жінки, якій подобаються «не ті» чоловіки. Ця героїня у романі, напевно, найбільш психологічно наповнена, жива, справжня. Молодість Віти припала на епоху Застою. Її душа інстинктивно розуміє: щось у цьому суспільстві не так, але знову, як і у її матері, це «щось» без назви. Бо звідки ж радянській дівчинці зрозуміти справжню суть того, що пишуть у газетах? Трохи конкретніших обрисів жахливе невидиме «воно» набуває на похороні Володимира Сосюри, куди дівчина втекла з уроків. Тут вона зустрічає людей у сірому одязі зі звичайними обличчями, але чомусь дуже страшних.

 

Віта намагається втекти від цього правильного з фасаду і гнилого зсередини світу, вона шукає альтернативи. Світ розхристаних бандитів здається більш справжнім, аніж прилизані піонери в червоних галстуках. Зрозуміло, що з такою романтичною душею прихильниці Робін Гуда розчарування неминучі. Але незважаючи на те, що єдиний у всьому романі нормальний, хоч і трохи солодкаво-нудотний чоловік усе-таки дістається Віті наприкінці її життя, у їхнє осіннє щастя не дуже віриться. Бо надто очевидно, що по-справжньому щасливою Віта-Кармен може бути тільки біля непередбачуваного, сильного й егоїстичного негідника.

 

Найслабшою з усіх героїнь здається Олеся. Якщо вже зовсім чесно, Олесі не вийшло. Ну, не розуміє Володимир Лис сучасних дівчат. Надто багато навколо цього образу «типу» молодіжних словечок, істеричної свавільності, інакшості напоказ, і майже немає справжнього розуміння того, чим молодь відрізняється від попередніх поколінь. Та й відтворювати поліську говірку в Лиса виходить набагато краще, аніж молодіжний сленг. Олеся зустрічає свого коханого на Майдані під час Помаранчевої революції. Майдан тут лише декорація, так само вона могла зустріти його у парку чи на якійсь вечірці. Але зустрічає все-таки на Майдані, щоб тримати марку, щоб, як і мама та бабуся, бути причетною до історії. Чому Ярослав стоїть на Майдані, теж не зрозуміло. Тільки-но отримавши можливість видертися нагору по чужих головах, він хапається за неї, як бульдог за кістку, продовжуючи доблесні традиції якраз противників усяких Майданів. Мабуть, це і є одна із відповідей на питання, чому з першого Майдану нічого не вийшло. Хотіли змінити країну, але забули змінитись самі.

 

Дивно читати це в романі письменника-чоловіка, але усі мужчини «Країни гіркої ніжності» або неповносправні, або сво… І втримати їх можна лише одним способом – переламавши ноги. Може, це так намагається автор показати, що саме на жінках насправді тримається наше суспільство, що наша країна гіркої ніжності – Україна – лише мати-одиначка між жорстокими, брутальними чоловіками. Може, й так. Але як назвеш човен, так він і попливе; наречи коня сто раз свинею, він і захрюкає. Ой, не хотілося б.

Вікторія Зенгва

Придбати книгу.