Нульовий ступінь «Завтра»

*Умберто Еко. Номер нуль : роман / з італ. пер. Ю.В. Григоренко. – Х.: Фоліо, 2015. – 191 с.


 

Газета – перший випуск якої ніколи не вийде. Саме навколо цієї інтриги й вибудовано новий роман Умберто Еко.

 

«Номер нуль» – це історія про маніпуляцію, яка породжує численні інші виверти – і все заради одного: місця у політичному бомонді. У такий спосіб хтось вирішує тримати під контролем політиків і олігархів, показуючи, що без взаємовигідного симбіозу зі ЗМІ усім буде погано. Історія доволі повчальна і, по суті, актуальна для нас. Хоча події у романі розгортаються у 1992 році, проте сьогодні медіа справді стали іншою реальністю, яка часто може заміщувати факти. Мабуть, усім нам не раз доводилося чути історії про політичних двійників, яких використовують із певною метою. Медіа стають або тією силою, яка здатна підтримувати цю брехню, або ж інструментом для її знищення, показуючи, що король голий, а двійник – це лише муляж, симулякр. Епоха гіпертрофованої інформаційності та екстатичної візуальності – логічне продовження газети «Завтра» (sic! наше «Сегодня», по суті, не відрізняється від концепції італійського видання, хіба тим, що ми щодня можемо спостерігати те, що оприявнюється у головах героїв роману У. Еко). Змінюється час, але, на жаль, щось невпинно змушує людину тупцювати на місці й бути заручником амбіцій та бажання влади.

 

У. Еко часом грається зі суспільними уявленнями про норму, про «правильне» та «хибне». Він стверджує, що справжній фахівець не може бути енциклопедистом, бо інакше на своєму шляху він зустріне величезну кількість «лакун», які відводитимуть від мети. А якщо ти йдеш до мети цілеспрямовано, то цих лакун буде значно менше. Звичайно, на перший погляд це видається правильним, проте сам У. Еко часто відходить від постулатів, які сам проголошує. Ось, приміром, цього разу він відходить від тези, що досліджувати можна те, що пройшло випробування часом. Письменник пише про те, що, радше, могло б стати предметом аналізу у Бодріяра, проте не в Еко. Але водночас він стає собою, коли устами журналіста переповідає про загадкову історію Мальтійського хреста, видаючи на-гора карколомні версії. Проте у тих 5-6 сторінках підривної «історичної реконструкції» або й «ревізії» пізнаєш незрівнянний стиль творця новітнього роману про Троянду/Розу. Історія про внутрішню кухню щоденної газети з «нульовим» випуском і нульовим тиражем перебивається історичними вставками, нібито мотивованими сюжетом. У цьому відчуваєш стиль майстра, який любить блукати загадковими переплетіннями минулого.

 

Натомість усе, що відбувається сьогодні, – це брехня і маніпуляції. Тож письменник і пропонує пародію на журналістику і, власне, газету, яка повинна бути найвизначнішим суспільно-політичним та культурно-інформаційним виданням Мілана. Критичне мислення, до чого закликають герої роману, – єдиний порятунок від світу тотальної неправди. Політики брешуть, люди думають, що вони мають думку, а насправді ЗМІ формують їхнє ставлення до тієї чи тієї проблеми. Усе замикається на світі інформації, який у наш час живе, як переконують герої роману, за рекомендаціями «Міністерства правди». І не тільки в Росії, а й у Європі, щоправда, треба зазначити, що у романі йдеться про недалекий від нас 1992 рік. Початок нової європейської журналістики, коли мобільні телефони тільки-но входили в моду. Сімей, «шеф-редактор» газети, запевняє, що ця мода ніколи не приживеться, і за рік чи два мобільники зникнуть. У романі чимало іронії та пародійності, які є іншим виявом культури «критичного мислення». У.Еко показує, що і критичне мислення не завжди є порятунком від абсурдності життя. Проте треба намагатися усе піддавати сумніву, не доводячи це до абсурду.

 

За тисячу років нічого у світі аж так і не змінюється. Хіба в університетах на кафедрах не діти постають проти батьків, а батьки ненавидять дітей. Що ж, Умберто Еко, який сьогодні відійшов від викладання, може створити чудовий пасквіль на університетсько-академічне середовище, пишучи історію про нульовий випуск газети «Завтра».

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу.