«Розрив» Мухарського: від хвильовізму до гіперреалізму

*

Антін Мухарський / Орест Лютий. Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинувши дружину та сімох дітей. Автобіографічний роман-концерт. – Х.: Фоліо, 2015. – 211 с.


 

 

Один актор якось казав мені, що справді добрий актор може бути нещирим у житті, проте він завжди є собою, коли грає. Професійний актор не може грати на сцені, бо роль – це життя.

 

Автобіографічний роман-концерт «Розрив» А.Мухарського/О. Лютого – про поділ «Я» в умовах роздвоєної соціокультурної реальності, яка визначає за норму патологічну національно-ідентичнісну шизофренію. З часів Миколи Хвильового не можу пригадати жодного подібного тексту. Оповідач у ньому сам зізнається, що культура Розстріляного Відродження була особливим відкриттям, яке допомогло знайти свою національну ідентичність і бути «праворадикальним музичним екстремістом» і «неодруженим незайманцем» Орестом Лютим, а не «русифікованою київською падлюкою» Антоном Мухарським. Чи не вперше київська ідентичність репрезентована як роздвоєна й, по суті, маргіналізована, оскільки за радянських часів вона стала вихолощеною копією ідентичності московської, яка мала втілювати образ імперського домінанта.

 

У курсі української літератури, який викладається в Кембриджському університеті, є доволі цікаве поняття, яке застосовується до епохи Миколи Хвильового і за допомогою якого лектори пояснюють його тексти. Це поняття «domestic violence»/«домашня жорстокість», яка виникла внаслідок перемоги ідеології над людиною. «Я», який убиває матір, – жертва національної катастрофи, в якій чорний трибунал комуни став рушійною силою історії.

 

У після-постмодерному життєтексті А. Мухарського також чимало жорстокості – і ця жорстокість в особливий спосіб корелює з поняттям «домашнього» чи й навіть «родинного». Ця жорстокість вийшла на поверхню тоді, коли з’явився Орест Лютий, який мусив «перемогти» того, хто зветься «Антін Мухарський» і безжалісно вбити «падлюку» Антона Мухарського. Зміна імені в літературі – маркер форм божевілля. Можна пригадати текст і героя, які у західному каноні визначають цей феномен психічної роздвоєності: Дон Кіхот – Алонсо Кіхано. Це ім’я виринатиме в «Санаторійній зоні» Миколи Хвильового. Дон Кіхот ХХІ століття – професор антропології, керівник проекту «Лагідна та Сувора українізація» Орест Лютий.

 

Не буду вдаватися у розлогу психоаналітичну інтерпретацію цього украй надривного, «мозаїчно-рваного», але насправді майстерного написаного роману-оркестру. Подібного тексту ще не було в сучасній українській літературі, а трансформації імені автора мені нагадали хіба що Віктора Петрова – В. Домонтовича – В. Бера. Те, про що розповідається у тексті, – автовідрефлексований соціокультурний зріз української культури, яка здобуває часом нищівних оцінок. Не знаю, чи усьому можна вірити в романі, бо текст написаний від болю і у принципі він не «відстоявся» до рівня справжнього роману. Проте, з другого боку, можна говорити про особливий «гіперреалізм» «Розриву». І цей гіперреалізм – коли життєве заступає театральне, коли актуалізується особливий натуралізм і психологізм, – аж ніяк не є постмодерним, як зазначено в анотації. Постмодерний герой перебуває у світі спокою; це мирний суб’єкт, який тікає від реальності у віртуальний простір. Тут оповідач пройшов глибинну трансформацію від Антона Мухарського (який, по суті, маркується як симулякр, ідеологічний імперський конструкт, вихований на псевдоправилах) до Ореста Лютого, який, репрезентуючи інший бік ідеології, «тікає» до людей, прагнучи розворушити їхній плин бюргерського і порожнього життя.

 

Чого немає в медіа, не існує, а в наших медіа сьогодні є те, чого часом не існує в реальності: лише фейки і симулякри. Автор цього тексту показує, що довгий час він жив у штучному світі, в якому усе визначають гроші. В емоційному надриві він каже: «Заїбали усі ці гламурні… дворові шавки, всі ці директори глянцевих журналів, усі ці тупі бульварні шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловіків, нав’язують свої жлобські провінційні смаки» (С. 8). Цей текст подає читачеві новий тип маскулінного оповідача — який визначає для себе інші рівні «маскулінності». Уперше така текстуальна транспарентність у європейській літературі з’являється у Ж.-Ж. Руссо, який не вмів красиво говорити в салонах. Антін Мухарський пише текст «по-гарячому», у ньому чимало болю від пережитої родинної трагедії. Він особливий «маскулінний оповідач», який виносить біль назовні, вдаючись до традиційно жіночих стратегій письма. Проте кесарю кесареве, а родинне – родині.

 

Перед нами ж чудовий текст, добре зроблений роман-оркестр, який має виразний антиколоніальний і водночас постколоніальний вимір. Орест Лютий, який з українським ухилом перелицьовує у стилі Котляревського російську попсу, шансон чи канонічні радянські тексти, – цікаве культурологічне й літературне явище, яке потребує вдумливого осмислення. А наразі він запрошує прочитати цей написаний на одному подихові роман про «лагідну» і «сувору» українізацію на прикладі однієї родини.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу.