Діяти в інтересах України

*Посівнич М. Степан Бандера. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 254 с.


 

Будь-яка держава мислить себе як вершину цивілізації для того краю, де вона утворилася. Хоч як би це не було дивно й чудно послідовникам Шпенглера, таке, здавалось би, бундючне уявлення про себе є підставою і виправданням її існування. Досі в Україні складалася абсурдна ситуація: більшість поборників української незалежності були або зовсім невідомі українцям, або сприймалися більшістю через призму пропаганди інших країн – у минулому загарбників й окупантів наших земель. Бодай частково змінити ситуацію взялося видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», що розпочало новий проект «Українці. Історія нескорених. Особистість. Доля. Міф». Завдяки цьому проекту побачать світ біографії видатних діячів української історії, тих, хто й за найнесприятливіших обставин не полишав думки про здобуття нашим народом власної держави.

 

Чия біографія могла би вийти у такій серії першою? Звісно, людини за чиїм прізвищем нас нині зневажливо називають вороги й за чиїм прізвищем віднедавна із гордістю почали називати ми самі себе. Парадокс: прізвище Степана Бандери стало відомішим за нього самого. Бо якщо найменування «бандерівець», так чи так, чув кожен українець, то хто такий Бандера і що він зробив, знають далеко не всі. Відоме ж обросло такими дикими хащами міфів і перекручень, що пересічний читач навіть не знає, звідки почати, щоб вийти на рівну дорогу історичної правди. Тим з більшим інтересом розгортаємо ми книжку історика Миколи Посівнича.

 

Враження від прочитаного у мене двоїсті. З одного боку, незаперечною принадою книги є фахове, з посиланням на джерела упорядкування тієї мозаїки знань про Бандеру, що їх мають на сьогодні більшість українців, які ніколи спеціально не цікавились цим питанням. Самі лише сухі факти здатні розвіяти туман міфів навколо постаті провідника українського визвольного руху. Факти говорять: Бандера був фанатик України. Підстав любити держави, що окупували території, на яких проживали українці, у нього не було. Утиски українців були нормою в Польщі, про Радянський Союз, який улаштував Голодомор 1933-го, нічого і говорити. Досягти чогось мирним дипломатичним шляхом було нереально, тож оунівці вдавалися до терору. У Польщі з її порівняно м’яким авторитаризмом Пілсудського це подіяло. Безпринципність комуністів на чолі зі Сталіним виявилась оунівцям і упівцям не по зубах. Виходячи із тих же фактів, складно обвинуватити Степана Бандеру в фашизмі, знаючи, що з 1941 по 1944 роки він був ув’язнений у німецькому концтаборі, у той час, коли гітлерівці розстрілювали його родину. Закиди Провіднику щодо співпраці з Гітлером, очевидно, пояснюються тим, що на ділі надії на допомогу німецької армії у становленні незалежної України виявилися марними. Тих, що програли, історія судить найсуворіше. Для порівняня: тодішній уряд Фінляндії співпрацював з Третім рейхом набагато серйозніше, ніж ОУН, надаючи німцям не лише живу силу, а й озброєння і спорядження. Усе для того, щоб повернути загарбані СРСР фінські землі. Навряд чи нині хтось у Фінляндії чи поза її межами зараз звинувачує той уряд, нарікаючи їх зрадниками.

 

*

Читати про книгу.

 

Тож, біографія-факт Посівничу вдалася. Цій книзі з точки зору фактів може повірити навіть читач, загартований фейками інформаційної війни. Так чи так згадано усе – і перемоги, і поразки визвольного руху, наведено дані, яким, знаючи кінцевий результат, можна повірити, хоч, звісно, оригіналів архівних документів я не бачила. Та й, на щастя, не вміють наші українські історики по-справжньому брехати. Не можна навіть порівнювати радянсько-російську брехню «в лоб» із наївними спробами якось виправдати українські поразки, підтримати національних героїв у блудних колах несприятливих обставин…

 

Що, на мій погляд, стало тут зайвим, так це урочистий ювілейний тон, яким усі ці факти подавалися, і відсутність авторського критичного осмислення дій Бандери. Судячи з риторики Посівнича, можна подумати, що Бандера був ідеальним безпомильним лідером української нації, відповідальним, демократичним, освіченим, майже геніальним політиком і т.д. Але якщо це дійсно було би так, нашій незалежності уже виповнилося б набагато більше, ніж 24 роки. Якось сором’язливо згадується автором одвічна хвороба українців – дурні чвари еліти у найвідповідальніші, найтяжчі періоди нашої історії. Не зміг подолати цю хворобу у своїй організації і Бандера. Конфлікт «мельниківців» і «бандерівців» в ОУН на тлі тих драматичних подій, які переживав український народ, виглядає майже трагікомедією. Однак для автора і тут Бандера «правий», хоч кожен психолог вам скаже: якщо подружжя розлучається, то «обоє рябоє», те саме, очевидно, і з партіями. Зрозуміло, що надто різка критика у першій науково-популярній книзі про Бандеру для широкого загалу могла б сприйнятися у наші непрості часи як чергова спроба пропагандистського очорнення його імені. Однак поставивши у «Передмові» за мету вивести Бандеру із біло-чорних тіней і забронзовіння, автору слід було б, дотримуючись її, наполегливіше шукати ідеальну пропорцію критики і схвалення свого героя. Бо знаючи, по-перше, що Бандера був людиною, а, по-друге, людиною, яка, як не крути, не досягла своєї мети, важко повірити в його особисту «ідеальність».

 

«Бандеризація, на думку автора, та й, мабуть, у розумінні кремлівського режиму на чолі з Путіним, полягає у тому, щоб діяти і думати в інтересах України». Це, схоже, квінтесенція книги. Знати Бандеру – в інтересах України. А дослідження Миколи Посівнича може допомогти зробити в цьому перший крок.

Вікторія Зенгва

Придбати книгу.