“Звіра – бий!”

*Вільям Ґолдинґ. Володар Мух : роман / пер. з англ. С. Павличко. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 304 с.


 

Українською мовою в чудовому перекладі Соломії Павличко (разом з її переднім словом) перевидано “світовий бестселер” Вільяма Ґолдинґа “Володар Мух”. Принаймні український видавець назвав цей роман світовим бестселером. Не знаю, наскільки насправді масовою і комерційно успішною є ця книжка, як і інші твори Ґолдинґа, який писав не з розрахунку на маси і завше був трохи осторонь літературного процесу та його комерційного мейнстриму. Він писав без претензії на популярність, не торкаючись суспільно скандальних чи морально дражливих тем. Йому йшлося про осмислення одвічних проблем людини, про розмисли над її сутністю і личинами. Пригадую роман “Шпиль”, написаний 1964 року. У ньому експлуатовано тему гріха, який робить священик, як йому здається, задля досягнення грандіозного Божого замислу. З точки зору здорового глузду конструкція не витримує критики. Проте Джослін, настоятель Собору Діви Марії, – релігійний фанатик, який не приймає раціональних доказів. Фанатична віра змушує його створювати страшну демонічну споруду в ім’я Бога. Ґолдинґ у романах порушує питання про форми людської несвободи: чи то фанатизм, чи то внутрішні страхи, що глибоко зачаїлися на рівні підсвідомості. Навіть Бог у світі Ґолдинґа не може звільнити людини. Мабуть, тому, що Бог кожному дав вільну волю і не стежить за ділами мирськими. А можливо, і Бог не бездоганний чи людина просто в силу власної обмеженості до кінця не здатна збагнути Бога? У романах Ґолдинґа чимало таких екзистенційних питань, які й досі не мають одностайного розв’язання в колах філософів.

 

Читайте також: 20 кращих романів ХХ століття, перекладених українською

Нагадаю, що сам Ґолдинґ – випускник Оксфордського університету, який писав романи, викладаючи в середній школі (“Володар Мух”, “Спадкоємці”, “Злодюжка Мартин”, “Вільне падіння” написані в період до 1964 р., коли письменник полишає учителювання). Він був учителем, і в його романах часто наявний “дидактичний” компонент. Звісно, не йдеться про ідеологічність і одновимірність. Зрештою, його “Володар Мух” завершується гепі-ендом, який Соломія Павличко називає даниною літературній умовності. Чи справді все могло закінчитися саме так – порятунком? А можливо, підлітки вже ніколи б не повернулися до цивілізації? Принаймні, як мені здається, навіть такий фінал ставить кілька запитань, які досі не були оприявнені: яким буде подальший шлях хлопчаків у англійському суспільстві? Чи зможуть вони забути про “звіра” на острові? Чи можуть спокутувати власну провину і чи наважаться розповісти все так, як воно реально мало місце? На острові вчинено два вбивства і Ральф міг би стати третьою жертвою. Ґолдинґ порушує питання про життя у страхові і про можливість спокути навіть після убивства. Принаймні фінал роману “Володар Мух” залишається відкритим, як і відповідь. Ґолдинґ жодним чином не є моральним ментором. Він не каже, що знає, як треба було чинити і що робити тепер. Він лише як письменник показує людську природу. Показує, що десь глибоко всередині сховано страшного звіра, який в умовах нецивілізаційних штовхає людину до пекла. Чим більше часу хлопчаки на острові, тим зловіснішим стає небо, а зібрання набувають ознак чорного ритуалу. Ґолдинґ не засуджує людської натури. Природа є природа. Людина, як це неприємно звучить для англійського раціонального вуха, вийшла з царства тварин, і будь-якої миті може відбутися зворотна, регресивна трансформація.

 

“Володар Мух” – філософський роман-парабола, роман-робінзонада, роман-попередження. Його історія – про дітей і підлітків, які прагнуть наслідувати раціонально побудоване суспільство і які програють із тваринним єством, що причаїлося в кожному. Робінзон Крузо – герой, якого не любив Еммануїл Кант. Робінзон Крузо не мав потягу до прекрасного і побудував на відлюдному острові цивілізацію з себе і П’ятниці. Ральф так само прагне бути малим Робінзоном, він вірить, що головне – на віче обрати ватажка, який керуватиме процесом соціалізації. Ідеї Ральфа зазнають фіаско: світ розуму, до якого він прагне, так і залишається оманливою ілюзією. Діти – тільки спершу подібні на маленьких дорослих. Із плином часу вони перетворюються на дикунів, здичавілих і жорстоких, які керуються примітивними імпульсами. І ці примітивні бажання обов’язково завершуються бажанням крові.

 

Читайте також: ВОЛОДАР МУХ – майже плагіат

 

В.Ґолдинґ показав світ маленьких людей, які нібито ще не інфіковані вірусами дорослого світу, але інфіковані примітивним страхом звіра. На відміну від дітей дорослі (рятівники) постають носіями раціонального конструктивного первня, спрямованого на творення, а не руйнацію. Підліткова емоційність та інфантильність штовхають підлітків до підсвідомих бажань примітивного суспільства, в якому панує сила, хитрість, витривалість і жорстокість. Здається, що Ральф і сам не може збагнути, як це сталося. Офіцер здивований: “Здавалося б, англійські хлопчики… зможуть якось краще дати собі раду” (с. 300). Проте у цих самих хлопчиках сховано “злий дух”, який перетворював їх на рабів власних страхів. Коли Девід Мітчелл писав свій всесвітньо відомий і екранізований у Голівуді роман “Хмарний атлас”, то в останній частині, яка є пост-апокаліптичною, також живе персоніфікований примітивний “страх” перед демоном-звіром. Цей страх може існувати навіть у пост-цивілізації, у представниках нового раціоналізму.

 

“Володар Мух” – це алегорія того, що людина не є людиною назавжди. Потрібно робити постійні зусилля, аби не втратити людського обличчя. Коли настане момент утрати – на острові чи десь-інде – невідомо. Потрібно просто знати, що розум здатний часом програвати перед тваринними інстинктами, які сильніші за раціо. Проте не виносити вироків людині. Людина така, яка вона є. За маскою доброти може бути приховано гасло “Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!”.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу.