«Ворошиловград»: довга дорога додому

*Сергій Жадан. Ворошиловград: роман; Бігти, не зупиняючись: оповідання. – Х.: Фоліо, 2015. – 316 с.


 

На тлі тих подій, що відбуваються зараз на Сході України, роман Сергія Жадана «Ворошиловград» набув нового значення і глибини. Можна довго говорити про багатогранність творчості цього автора, але із самого початку кар’єри у нашій літературі він зайняв нішу письменника, який пише про позбавлених ідентифікації, культурних і моральних орієнтирів, найбільш травмованих у нашій країні радянсько-російською окупацією українців-східняків.

 

«Ворошиловград» мав успіх уже після першої публікації у 2010 році. Він упевнено переміг у конкурсі Книга року Бі-Бі-Сі 2010 серед таких бійців-супертяжів як «Груші в тісті» Винничука і «Музей покинутих секретів» Забужко. Але сприймався тоді «Ворошиловград» дещо інакше. У романі бачили лірику, ностальгію, меланхолію, текст про пошуки генетичної пам’яті. У той час це було позбавлене драматизму і нагальності й, швидше, являло собою привід для рефлексій, аніж сигнал-SOS. У 2014 році «Ворошиловград» став книгою десятиліття Бі-Бі-Сі уже як книга-діагноз: Ворошиловград-Луганськ – тепер болюча точка не лише України, а й, здається, усієї нашої планети. І саме означені Жаданом стан «окопаності» на своїй території та синдром зупиненого часу пояснюють багато реалій східної України. Видання роману 2015 року доповнене новим оповіданням Жадана «Бігти, не зупиняючись» можна якоюсь мірою назвати спробою «почути Донбас», хоч і в дещо іншому вимірі, ніж того вимагають одіозні його представники.

 

Читайте також: Утрачений Єрусалим Жадана

 

І роман, і оповідання змальовують кризу середнього віку персонажів Жадана, відомих читачам ще з часів «Депеш Мод». 33 роки – вік Христа і час, коли зазвичай людина розуміє: їй необхідно наповнити своє життя не лише гонитвою за виживанням, а ще й якоюсь метою, смислом. Це бажання інтуїтивне, неусвідомлене, але надзвичайно сильне. Тим цікавіше, як реалізують його на перший погляд достатньо цинічні й безпринципні герої Жадана. Герман з «Ворошиловграда» встряє у безнадійну боротьбу проти рейдерів. Худий з «Бігти, не зупиняючись» іде воювати, при чому Жадан не уточнює, на чиєму боці. Очевидно, звідси, із роботи з матеріалом хрестоматійної кризи, якій людство завдячує появі Гогена-художника, і має корені деякий, до цього не властивий Жаданові, дидактизм. Але його дози і в романі, й у оповіданні цілком виправдані й помірні.

 

Книгу асоціюють із соцреалізмом (не романтизмом), але мені здалося, що це, швидше, магічний реалізм, трохи прикрашений сюрреалізмом (хто з ним не бавиться?). Хронотоп роману достатньо своєрідний. З назви можна зробити хибний висновок про урбаністичний роман, але це не так. Герой немов перебуває у гонитві за містом-привидом, плутаючись у лабіринтах полів кукурудзи, безлюдних степів, напівдиких сіл контрабандистів і газовиків на кордоні, таборів кочових переселенців із Азії до Євросоюзу. Час у тексті має зворотне спрямування: герой прямує із теперішнього у минуле. Він зустрічає друзів свого дитинства і юності, грає із ними у футбол, а потім знаходить їхні давні могили на кладовищі і не може зрозуміти, коли відбувалася ця гра і чи відбувалася вона взагалі. Ворошиловград – місто, що його зараз немає на карті і майже немає у самій книзі, але воно є у свідомості героїв. Можливо, це їхня дитяча травма, можливо, просто факт, який слід усвідомити і прийняти. Догнати Ворошиловград для Германа – догнати самого себе. Іноді це йому вдається, іноді – ні.

 

Жадан виробив свій стиль і охоче ним користується. Текст можна читати з будь-якої сторінки лише заради чудернацьких жаданівських метафор, які кожного разу виводять читача на якісь нові, зовсім неочікувані обрії. Хоч у «Ворошиловграді» письменник, буває, і повторюється: деякі образи суто «жаданівські», такі, що достатньо часто зустрічаються у його творчості. Багато епізодів роману можуть здатися вписаними у контекст достатньо умовно, такими, що могли б бути і частинами інших творів і навіть цілком окремими художніми творами. Наприклад, епізод подорожі героя по залізниці між двох тупиків, або родинна історія Таміли і Тамари чи вставна новела «Історія і занепад джазу в Донецькому басейні». Але усе це зграбно тримається купи і допомагає виробити цілісне враження про роман, тож, очевидно, є незайвим.

 

Існує думка про те, що герої «Ворошиловграда» – патріоти (чи стають патріотами, уже не пам’ятаю), прокладають собі шлях від совковості до українства. Але це б значило, що Україна як певний набір культурних кодів існує у романі, але вона там присутня хіба що на рівні мови, та й то, своїх персонажів Жадан відверто перекладає. Конфлікт із дійсністю персонажів Жадана полягає якраз у тому, що вони не знають, хто вони такі, чиї діти, і відчайдушно, хоч і не усвідомлено намагаються це з’ясувати. На останніх сторінках вони тримаються разом, очевидно, так легше у довгій дорозі додому. Але не варто недооцінювати проникливість автора: де цей генетичний дім, так і залишається таємницею, як і те, який прапор усе-таки розгортають побратими Худого у своєму розбитому автобусі.

Вікторія Зенгва

Більше книг Сергія Жадана.