Неокласики: більше, ніж «п’ятірне гроно»

*

 Київські неокласики. Антологія / Упорядниця – Наталія Котенко. – К.: Смолоскип, 2015. – 920 с.


 

Нова обов’язкова книжка для кожного любителя української літератури ХХ століття! Це – антологія «Київські неокласики», що побачила світ у видавництві «Смолоскип», а впорядкувала її дослідниця Наталія Котенко.

 

«Неокласиками» в українському контексті традиційно називають коло поетів двадцятих-тридцятих років, які у своїй творчості часто спиралися на образи й мотиви античної культури, активно працювали з чіткими традиційними віршованими формами, шукали емоційної та формальної рівноваги у творах (усупереч поширеному тоді «анархічному драйву»), культивували освіченість, багато уваги приділяли перекладам. Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт – ось канонічний список цих поетів, їх іще називали «п’ятірне гроно». Проте часто у зв’язку з неокласиками або їхнім колом згадують і інших письменників та літературознавців, критиків, передусім Віктора Петрова, а ще Михайла Могилянського, Бориса Якубського, Ананія Лебедя, Михайла Новицького та інших.

 

Такий підхід до неокласиків обрала й Наталія Котенко. Тож у її антології ви зможете почитати не тільки вірші «п’ятірного грона», а й прозу та дослідження їхніх приятелів і однодумців. Поетичний блок показує, наскільки різними у своїх настроях і темах, навіть стилістичних основах були неокласики, однак як їх об’єднувало тяжіння до стрункості форми, прагнення дати освічену, інтелектуальну, навіть «учену» поезію. Також він демонструє, як на мене, виразну перевагу таланту Максима Рильського над іншими авторами (хоча це вже справа суб’єктивна, і, зрештою, кожен читач має нагоду зробити для себе свої висновки). Проза та теоретичні, критичні літературознавчі статті й розвідки, часто присвячені тим-таки п’ятьом поетам, своєю чергою, інтелектуально насичені й аналітичні. Пов’язані з популярною на тоді філологічною школою «формалістів», неокласики прагнули «вгризатися» в саму матерію слова і літератури.

 

Важливий і потужний також супровідний матеріал антології, він відіграє тут зовсім не другорядну роль. Наприклад, це дуже розлога передмова, в якій Наталія Котенко описує теоретичні засади, художню практику неокласиків, а також їхню історичну долю. Останній момент продовжують біографії авторів. Це, звісно, момент важкий і болючий. Ми всі знаємо про розмах і масштаби радянських репресій проти української культури у двадцятому столітті. Розгроми цілих шкіл і середовищ, масові вбивства хоч і шокують, болять, вимагають пам’яті, роздумів і висновків, але в принципі з перспективи сучасних історичних знань навіть більш-менш пересічної людини вже не дуже й дивують. Та коли читаєш про життя кола неокласиків, не можна не подивуватися, наскільки послідовно й під корінь винищувалася саме ця група української інтелігенції. Подібної методичності не було ні у випадку з ВАПЛІТЕ, ні з різноманітними авангардистами, ні з плужанами, ні з «пролетарськими письменниками». У тій чи іншій формі репресій не оминув жоден учасник антології, порятуватися (й недешевою ціною!) пощастило ліченим одиницям. Схоже, саме таких людей справжніми своїми ворогами вважала радянська влада. Через їхній рівень освіченості й потяг до неполітичного, некон’юнктурного знання? Через їхню виклично класово не близьку естетику? Через публічно не артикульовану та безсумнівно нелояльну політичну позицію? Через глибоку закоріненість у «старих порядках»? У кожному разі, хоч як старалися криваві «будівничі нового світу», хоч їм удалося вбити чи покалічити самих неокласиків, творчість цих письменників і теоретиків літератури була порятована та дійшла до нас. І це головне. Сьогодні ми можемо читати її, зокрема, й в антології «Київські неокласики». А чого не знайдемо в самій антології, завжди можна пошукати у чималенькій бібліографії.

Олег Коцарев