Роздвоєна земля єдина

*

Тарас Прохасько. Всі його фільми – Олег Коцарев. Плавні річки. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2015. – 216 с. – (Схід/Захід)


«Твоя земля чекає на захід або на схід,

з заходу і на схід, з заходу і на схід»

(с) Святослав Вакарчук

Як багато всього трапилось із нашою країною в останні два роки. Як багато чого нам хотілося б змінити, повернути назад, договорити, дорозказати… Зізнатися, поділитися, відчути ще раз і ще раз, або не відчувати такого вже більше ніколи. Емоції, надії, спогади – усе це змішалося у вирі смути, яка обійняла кожного українця зсередини, перетворивши серця на крижинки, розміром з кулак. Українське суспільство роз’єднане територіально, але єдине у думках, у способі мислення. Кожен мріє лише про одне: аби наш спільний ворог – Війна – назавжди залишив рідну землю. І саме у цьому і полягає весь парадокс цієї багатозначної ситуації: коли заради однієї мети всі особисті принципи відходять на другий план…


Коли говориш про різні частини однієї країни, такі як східна і західна, дуже важко не вдаватися у порівняння з давньокитайським філософським поняттям Інь та Янь: адже біполярність у політичному сенсі дуже нагадує цей символ. Та кому саме вирішувати, до якої із сторін належить та чи інша частина? Що є білим, а що чорним? Що – добром, а що – злом? Та чи можна взагалі вішати будь-які ярлики на цілі мільйони зовсім різних людей із протилежних куточків одного краю?
Книга, що лежить перед вами, є збірником творів двох людей, між якими, здавалось би, не може бути аж нічого спільного – харківського поета Олега Коцарева та франківського прозаїка Тараса Прохасько. Та не дивлячись на літературну спеціалізацію та походження, обох авторів об’єднує їхнє небайдуже ставлення до подій, які трапилися у 2013-2015 роках. Недарма ця нова серія книжок, випущена видавництвом «Лілея-НВ», називається «Схід-Захід»: у кожному слові, на кожній сторінці, ховається незримий слід: біль, що залишила у мистецтві наших сучасників ця війна.

 

Звісно, що обоє авторів неоднаково сприймають одні й ті ж самі події. Історикофіл Тарас Прохасько в одному із своїх есе доволі сміливо каже про те, що із кожної жахливої ситуації можна винайти свої плюси:
«Можливо, найзначнішим, найгарнішим, найперспективнішим результатом цієї війни буде якнайшвидше руйнування Донбасу. Сумно, звичайно, що хтось втратив житло і місце роботи, втратив у найстрашнішому сенсі – їх більше просто нема. Але жодна війна не може вестися без якоїсь оптимістичної перспективи. І тому, хоч про це, можливо, зарано говорити, можна припустити, що руйнація, матеріальна руйнація, Донбасу – це те, що пропонує перспективу для цілої Української держави, для всієї нації.»

 

Прохасько добре знає, що на тлі будь-якого історичного хаосу можуть вирости загартовані покоління, готові до того, щоб ніколи більше не повторювати те, що було колись. Та, на жаль, досі такого ще не відбулося. Знесилений оптиміст, він із сумом пригадує те, що вже не можна змінити, і ще більше засмучується, коли розуміє, що справжнім слоганом «людей оновленого світу» є перероблена фраза Перека – «Я. Вже. Не пам’ятаю.»

 

Ось у цьому гротескний романтик Олег Коцарев може із ним погодитися. У своїх віршах він робить неоднозначний висновок: єдине, що нам залишається – це іронізувати. Ось, наприклад, що він пише у своєму поломаному хокку:
«бомба з нічного нальоту
розчистила прохід між двома вулицями
тепер діти в школу дістаються вдвічі швидше»

 

Абсурдно, жорстоко, але справедливо, він визначає, як швидко люди забувають минуле, продовжуючи жити далі, так, ніби нічого не було, роблячи ті самі помилки, що й до початку війни:
«на руїнах обсмалених
поставили першу
рекламу: несмак
букви криві
й кольори Боже збав
а значить –
будемо жить»

 

Але поміж усіх цих трошки депресивних настроїв можна помітити: і Прохасько, і Коцарев насправді плекають в собі надію, що їхні читачі знайдуть в собі сили змінити нинішній стан справ. Своїми сумними прогнозами та підсумками вони не стільки провокують нас опустити руки, скільки навпаки, намагаються розтормошити кволе суспільство, вивести його із зони комфорту, причому неважливо, яким чином: фактами чи сарказмом, фантасмагорією чи реальністю. Під час читання в мене склалося стійке враження: ці люди ще не все сказали. Їм ще багато чого треба нам розповісти. І вони дуже скоро це зроблять. А поки… зустрічайте цю – першу – та далеко не останню – книгу із серії «Схід-Захід». Хочеться, щоб вона знайшла свого читача.
Аліса Кузьменко