Краса гине в неволі

36100_53867Фаулз Дж. Колекціонер; перекл. з англ. Г. Яновської; худ. Г. Капустенко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 304 с.


 

«Колекціонер» (1963) – дебютний твір Джона Фаулза, нині визнаного одним із найкращих англомовних письменників ХХ століття. Коли читаєш роман, перше, що спадає на думку: «Колекціонер» – це постмодерністська фантазія на тему мандрівного сюжету про красуню і чудовисько. Ще згадується Шпенглер із його повстанням мас проти узурпації елітою культурних надбань. (За Шпенглером, це ознака смерті культури й торжества цивілізації). Аналогічну ситуацію спостерігаємо в «Колекціонері»: представник маси, простий банківський клерк Фредерік Клеґґ виграв на тоталізаторі велику суму грошей. Таким чином він випадково отримав можливість долучитися до світу обраних. Але лише багатство не задовольняє Фредеріка. Він хоче значно більшого, його мета – заволодіти красою, яка йому не доступна через бідність не так матеріальну, як інтелектуальну й духовну. Оце бажання «мати» красу, буквально володіти нею в героя Фаулза справді маніакальне. Клерк намагається реалізувати його, наколюючи на шпильки метеликів. Багатий нувориш вибагливіший: об’єктом його полювання стає представниця лондонської богеми, вродлива студентка-художниця Міранда Грей.

 

За сюжетом «Колекціонера» можна переплутати з трилером чи романом жахів: юна прекрасна дівчина замкнена в підвалі небезпечного й непередбачуваного маніяка. Дехто дійсно ловиться на цей гачок: для багатьох дописувачів читацьких інтернет-форумів «Колекціонер» – нудний, невдалий трилер (справді невдалий: ні тобі сцен насильства, ні крові, ні сексу). Хтось сприймає його як дамський роман про кохання. У таких читачів цей твір викличе розчарування. «Колекціонер» – достатньо складний твір, це філософсько-психологічний, гротескно-реалістичний роман-притча. А основна колізія, стосунки Фредеріка й Міранди, порушує проблему співіснування Маси й Небагатьох у сучасному світі. Чи ж можливе тут примирення, якийсь компроміс? У своїх есе Фаулз висловлює утопічну думку, що представники Небагатьох мають позбутися пихи й нести повну відповідальність за власні біологічні переваги, але в романі всі намагання взаємодії заходять у глухий кут, жодних шляхів до примирення чи бодай якогось співіснування начебто й немає. Наприкінці твору Маса перетворюється на чудовисько, а Культура помирає.

 

У творі образи героїв розкриваються через щоденникові записи. Фредерік і Міранда описують однакові події кожен зі своєї точки зору. Такий прийом увиразнює прірву, яка лежить між ними. Можна помітити: у щоденникових записах автор змушує героїв займати певні пози. Те, що відбувається насправді, читач відтворює зі слів інших персонажів і нечисленних речень, де герої мимохіть «видають» себе. Відтворює образи через монологи Фаулз дійсно майстерно.

 

Наприклад, Клеґґ у нього запевняє, що благоговіє перед Мірандою, поклоняється їй, але його реальні дії демонструють, наскільки ця любов ревнива, прискіплива, жадібна. Він достатньо розумний, щоб відрізнити жаль і милостиню від справжніх почуттів; із дрібних деталей ще від початку його оповіді видно: в те, що Міранда покохає, він і сам не вірить, його мета – помститися їй за це, вбивши. Особливо яскраво таке прагнення виявляється в словах Фредеріка про останні години життя дівчини. Він, з одного боку, переповнює записи кучерявими словами про своє горе, відчай, співчуття. А з другого, Клеґґ просто сидить і дивиться, як мучиться його смертельно хвора кохана, навіть не намагаючись допомогти їй. Понад те, він немов радіє падінню свого ідеалу, з якимось задоволенням відзначаючи огидні фізіологічні подробиці хвороби. Коли Міранді особливо зле, Фредерік виходить із кімнати, щоб «витерти пил тощо». А після її кончини, закривши очі скорченого трупа, заварює собі чай. З другого боку, Міранда в книзі не є таким уже абсолютним втіленням чеснот, як може здатися на перший погляд. Вона надто самозакохана, надто захоплена думкою про свою вищість над Клеґґом, щоби сприймати його серйозно. Можливо, від цього всі її спроби втечі непродумані й немов несправжні. Недооцінюючи свого викрадача, Міранда підписує власний смертний вирок.

 

Українське видання книги оформлене достатньо якісно. Особливо слід відзначити роботу дизайнера обкладинки. Переклад цілком адекватний, зберігає своєрідність мови кожного персонажа. Хіба, можна зауважити щодо слова «штучки» у значенні хитрощі. Це слово під час прочитання так і хочеться замінити на «вибрики» чи «фокуси».

 

Вікторія Зенгва  

 

Придбати книгу.