Особиста драма поета в документах: відгук на книгу «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика»

mysykОлександер Шугай. Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика. – Київ: Ярославів Вал, 2016.


Нова книжка дослідника Олександра Шугая буде цікава як прихильникам поета Василя Мисика, так і взагалі всім, хто цікавиться українською історією ХХ століття.

У грубезному томі «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика», що побачив світ у видавництві «Ярославів Вал», Олександр Шугай пропонує читачам цілий огром інформації про приватне, побутове особисте життя одного з яскравих поетів доби «Розстріляного Відродження». Причому не просто ґрунтується на першоджерелах, а й сповна дає їхніх текстів.

Тематичний стрижень книжки – кохання Василя Мисика та Ніни Неєлової. Кохання, що народилося зі спільного захоплення Сходом і його культурою, зі спільної мандрівки до Таджикистану. Кохання, що його так важко було плекати в часи, коли Мисик був арештований і відбував «покарання», призначене радянським «судом», і пізніше, коли доводилося боротися за «реабілітацію» та за елементарне фізичне виживання. Кохання, що ним по-справжньому насолодитися вдалося лише в дуже короткий відносно безтурботний період подружнього життя. Кохання, що стало трагедією, коли Василь опинився в полоні, а Ніна померла від хвороб і голоду в Харкові.

Властиво, основна маса тексту – то листування Мисика і Неєлової. Є й чимало інших епістолярних матеріалів, щоденникових записів, нотаток тощо. Як уже було зазначено, головна їхня тема – драматичні стосунки закоханих. Коли ж минає Друга світова війна, коли Василь Мисик повертається в Україну та виявляє, що Ніни Неєлової вже немає в живих, виявляється, що він не може повністю забути свої почуття. Дотепер стриманий у листуванні та в інших текстах, поет стає все сентиментальнішим, і рана йому, схоже, з часом болить не менше, а тільки більше. А новий шлюб співіснує зі своєрідним культом покійної дружини. Зав’язується листування з сестрою Ніни, в півтонах якого читач часом може зауважити подвійне дно, натяки, що свідчать, можливо, про психологічну спробу перенести якусь частину пристрасті на сестру – вона ж бо хоч чимось нагадує Ніну…

Є, однак, у «Цвіті вишні» й інші теми. Насамперед, із книжки можна чимало дізнатися про побут двадцятого століття, про якісь елементарні реалії життя в селі, в місті. Важлива тема також – процес зовнішньої та внутрішньої реабілітації поета після ув’язнення в сталінських таборах, після полону, після війни. Як відбувалися спроби юридичної реабілітації, як він листувався з радянськими поетами, намагаючись повернутися в публічну радянську літературу, як «вживався» в життя і простір, із яких випадав на роки. Не все тут добре зрозуміло сьогодні. З нашої дистанції може викликати подив потреба в радянських літературних структурах, але вони давали можливість виїхати з колгоспу в рідному селі. Химерно виглядає суто моральна потреба реабілітації, визнання несправедливості засудження в тридцяті роки – скажімо, мені це виглядає десь так, як вимагати довідок про скасування вироків від Гестапо, однак у ті часи така реабілітація, можливо, допомагала пом’якшити відчуття беззахисності, та й часто навіть репресовані мали насправді великий рівень лояльності до СРСР, ототожнювали себе з цією державою.

Документальні масиви книжки «Цвіт вишні» супроводжується коментарями та висновками Олександра Шугая. Подекуди ці коментарі дуже детальні, допомагають розібратися в біографічних та історичних подробицях, а десь бувають і необов’язковими. Але незалежно від цього перед нами – надзвичайно важливе документальне свідчення такого складного двадцятого століття. За яке подякують не лише дослідники літератури.

Олег Коцарев