«Прогулянка довкола пивоварні»: геть інакша збірка одного з найнеординарніших чеських поетів

Wernisch_Cover-1-890x1000Верніш І. Прогулянка довкола пивоварні / переклад з чеської І.Забіяка, О.Коцарев — Київ: Люта справа, 2016 — 96 с.


Про сучасну чеську поезію ми знаємо приблизно стільки, скільки чехи про українську. Тому кожна окрема книжка — це ціла бібліографічна подія, і будемо сподіватися, не тільки для богемістів. Адже зовсім нещодавно у видавництві «Люта справа» вийшла збірка одного з найнеординарніших та відомих чеських поетів — Івана Верніша — «Прогулянка довкола пивоварні» у перекладацькому тандемі Ірини Забіяки та Олега Коцарева. О, може, сказати майбутній читач: бачите, чехи і пиво — нерозлучні, коли навіть у назві книжки зберігається такий гастрономічний образ. І, думаю, Верніш тільки багатозначно би пригубив зі свого янтарного кухля і подивився б крізь нього на світло…

Іван (Йоганн) Верніш народився 1942 року, пізніше, в час його дитинства, бути чеським німцем означало витримувати дитиною постійні знущання та кепкування, утім, як це часто парадоксально буває — того, кого виганяли із чеських шкільних уроків — нині обов’язковий для вивчення.

Верніша б віднесли у нас до шістдесятників, але лише за принципом генерації, адже поетично його поезія балансує, скажімо, між бітниками та сюрреалізмом; і в українському контексті могла би бути порівняна хіба що з поезією нестандартних українських шістдесятників — Нью-Йоркської групи. Але насправді в контексті Верніша усі ці порівння зовсім не ключові, його найбільше характеризує ось цей пасаж із передмови: «головне, що мені подобається, це спробувати робити щось інакше. Не інакше, ніж це роблять інші, а інакше ніж це досі робив я сам». І він дивує, епатує, гротескує, перебільшує, вигадує… І цілком можна повірити, що робить він це виключно для себе — так багато у цих текстах автономності, закритості, так що часто ви просто є підслуховувачами його віршів, ніби пліток у чеській господі (цьому абсолютно чеському феномену: і шинку, і барі, і клубі, і центрі смаку, новин, розваг та абсурду), наче написаних на листку в лісі, знайдених під каменем на дорозі, виловлених у ріці: «В альтанці біля річки/Серед запахів соснової смоли і видхлого пива/Хотілось мені просто присісти/Назавжди/В лісі скрипіло дерево/В моху і чебреці стояв на якорі мій корабель» («Господа при дорозі»).

Окрім господи та лісу, Вернішу важить мотив сну, візуальність тут найбільш нестримна, і він як людина, що хотіла бути найперш художником (до речі, він часто й ілюстрував книжки) може вповні віддатися плину описовості: «…/Моя голова хорта/З рубіновим оком (друге випало між дощок пілоги,/і тільки я знаю, де цей дім)» (з вірша «Як помру»). Здається, що під удаваним спокоєм водойм його віршів живуть чудовиська, і це вони збурюють поверхню раптовими мовними збереннями: лайкою, неологізмами і зруйнованим синтаксисом авангардистів: «І напився квас мужика/лико мужика пошило/вийшла площа на мужика./Під псом ворота витискають носи, ворота брешуть, пес рипить./…/».

Верніш, володар найпрестижніших чеських премій — державної премії з літератури, премії «Magnesia Litera» — знаючи, що увага та слава речі, як і все інше у світі, змінні, прагне знайти забуте — видає антології забутих і зовсім маловідомих чеських авторів і шукає мови, своєї мови, у якомусь тільки йому знайомому «зимозамку».

Юлія Стахівська