Микола Рябчук «Каміння й Сізіф»: літературні Сізіфи приречені працювати в ім’я абсурду

Riabchuk

Микола Рябчук. Каміння й Сізіф: Літературні есеї. — Харків: Акта, 2016. — 354 с.


Український письменник Микола Рябчук, який живе за океаном, у Нью-Йорку не залишає українській критиці жодного шансу. Українська справа, вона для нього Сізіфова, марна, безнадійна, немає шансу вижити в сучасних ринкових умовах і впливати на сякий-такий вітчизняний літпроцес. Сучасні діячі культури — це безумці Сізіфи, які котять камінь української справи на гору, попри одвічне українське духовне бомжування й рукопростягання перед державою, Спілкою письменників, грантодавачами й спонсорами. Влучна й гірка Рябчукова метафора нічого нового, на жаль, не додає і не прояснює. У постколоніальній і бідній країні, в якій ми живемо, народу не до книжок і літературних новинок, їм хоча б заплатити за квартиру, поїсти й подивитися ТБ. Тому літературні Сізіфи і далі без сенсу котять своє каміння, а піпл хаває російський маскульт по телевізору.

У виданні Миколи Рябчука «Каміння й Сізіф» 39 літературних есеїв. У книжці публіцистика кінця 1990-их років. Письменник та віце-президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу публікував їх у журналах «Всесвіт» і «Березіль», газетах «День» і «Літературна Україна», часописах «Сучасність» і «Критика Вона поділена на чотири розділи.

Перший розділ називається «Per aspera» — це частина відомого латинського прислів’я «Per aspera ad astra» («через терни до зірок»). У ньому автор аналізує картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» та її вплив на масову культуру. Переклади книжок давньоримських мислителів Луція Сенеки та Аврелія Августина, «Стигми крил» Богдана Рубчака і «Небесний протяг» Ігоря Римарука.

Другий розділ «Межі канону» присвячено в основному радянським письменникам. Микола Рябчук досліджує творчість Олеся Гончара і його щоденники, а також робітничого поета Володимира Сосюру. Рябчук відчакловує Фауста Івана Драча та реставрує Євгена Гуцала. Пише про провокативно-іронічну поезію Володимира Цибулька, «Міньєт з вершками» (постмодерну книжку «Енциклопедія нашого українознавства»). Розбирає по кісточках прозу відомого лише літературній тусовці письменника й діяча Володимира Яворського. А саме його тривалий у часі й написанні твір «Напівсонні листи з Діямантової імперії та Королівства Північної Землі».

Третій розділ «Пригоди з історією», де Микола Рябчук пише про вже покійного канадського історика Ореста Субтельного і його знамениту книжку «Україна. Історія». Звертається і до канонічних авторів, до Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Автор міркує про величні історичні постаті Михайла Грушевського і Симона Петлюри, розглядає працю Вадима Скуратівського.

Нарешті четвертий розділ про поетів. Рябчукового друга-поета Тараса Чубая і чоловіка Сильвії Плат Теда Г’юза. Американського історика, який вперше написав про Голодомор в Україні Джеймса Мейса. Про польського нобелівського лауреата Чеслава Мілоша.

Чим усе ж таки актуальний Микола Рябчук? Чому не стерлися його думки в часі й просторі за більш як 25 років? Микола Рябчук істинний європеєць-інтелектуал, який володіє багатьма мовами. Вільно читає англійською та польською. Є членом журі авторитетних літературних премій у Європі. І хоч пан Микола лише періодично «залітає» в Україну, його нечасто можна побачити лише на різних літературних імпрезах та вечорах. І хоч уже відійшов від «моцартіанського» творення літературних текстів і по-«сальєрівськи» продукує політологічні коментарі. Але те, що він написав у 90-их, за свою 10-ти річну літературно-критичну діяльність, досі викликає увагу.

Рябчукове слова точне, іронічне, саркастичне й філігранне. На фоні цих вишуканих та захопливих літературно-критичних мініатюр добре видно ретроградство та заскорузлість сучасних українських критиків. Притаманний українському інтелектуальному простору снобізм, совкізм, літературне кумівство, хуторянство, плекання із графоманів місцевого розливу геніїв всеукраїнського та вселенського масштабу, продажність та закриті мистецько-сектантські тусовки. Усе це створює своєрідне мистецьке гетто, замкнутий простір, який вариться у своєму соку.

Микола Рябчук правий у тому, що елітарна культура, пафосне критичне слово не доходить до масового читача. Все залишається на рівні товстих журналів та замкнутих літературних Інтернет-ресурсів. Його замінюють дешеві серіали, попсові газети й журнали низького російського пошибу. «Українська елітарна культура майже не проникає на рівень масового повсякденного дискурсу (за неї це робить російська — у вигляді певних імен, назв творів, фрагментів, примовок, натяків, походження яких часто ніхто не знає, але які функціонують за законами маскультур як такий собі квазіфольклор). І навпаки: масовий повсякденний дискурс майже не впливає на українську елітарну культуру…Відчутний брак українського маскультур збіднює та обмежує елітарну культуру, фатально розмиває у ній критерії: кожен суто сектантський часопис, наприклад, має шанс потрапити в „елітарний“ контекст із огляду на обмежений, квазі-елітарний спосіб свого функціонування…» (із передмови).

Теми і спосіб їхнього розкриття у Миколи Рябчука досить оригінальний. Інколи автор вдається до несподіваних порівнянь, глибоких аналітичних конструкцій, літературознавчих ретроспектив та футурологічних візій. У центрі його есеїв стоїть перша за все людина. Він намагається розкрити особистість у контексті часу, простору й політичного й мистецького оточення.

«Завдяки іронічності і загальній впізнаваности картина Рєпіна нині часто обігрується в рекламі, в різноманітних шаржах та пародіях, здебільшого політичних, функціонуючи таким чином як явище масової культури. Проте ці всі парафрази залишаються доволі пласкими й партикулярними, позбавленими того глибокого, всеохопного карнавального сміху, що є в рєпнінському оригіналі» (про картину художника Іллі Рєпіна «Запорожці, що пишуть листа турецькому султанові»).

«Увесь роман — це фактично історія героїчної й безнадійної боротьби лікаря Ріє та його добровільних помічників з епідемією чуми в одному з середземноморських міст, — боротьби, що на думку самого Ріє, „нескінченною поразкою“, але й водночас — моральним обов’язком, тим нагальнішим, чим безнадійнішою є боротьба…Обійтися без цієї прози ми вже ніколи не зможемо хоча б тому, що в ній — дух епохи і частка культури. Не лише західноєвропейської, а й, парадоксальним чином, української. Підтвердженням тому є, з одного боку, Нобелівська премія, присуджена 1957-ому року 44-літньому Альберові Камю. А з другого боку, хтозна, може така сама премія передбаченау майбутньому для Лишеги, чи Андруховича, чи ще когось із українських сізіфів, які зросли не без впливу ідей французького метра» (про тритомник Альбера Камю).

«Рецензію на нову книжку Володимира Цибулька „Ангели і тексти“ (1996) можна було б почати у його власному стилі приблизно таким робом: „Кльовий чувак Цибуля задирдичив нову бодягу стіхов, від якої приторчать і потащаться усі київські ханурики. Смайл на фізії, квешен у шарабані, забойний стьоб і, вобщє, море кайфу “. Утім, стиль, як і людина, бувають оманливим. Цинік і пофігіст, від якого балдіють фанати на молодіжних тусовках і шаліють функціонери на зборах офіціозної СПУ, є насправді істотою досить, лагідною, миролюбною й навіть сентиментальною» (про книжку поета Володимира Цибулька «Ангели і тексти»).

«…Примхливе поєднання „українськості“ і „радянськости“, за всього свого драматизму, є для О.Гончара сутнісним; саме воно робить постать письменника парадигматичною, і саме в цьому криється джерело протилежних, взаємозаперечних підходів до його життя й творчости. Поки одні наголошують на його незаперечному українському патріотизмові, вболіванні за долю української мови, культури та й, зрештою, долю цілком конкретних людей, утискуваних режимом, інші беззастережно таврують його як „режимного“ автора», що вірою й правдою слугував владі, здобуваючи ленінські-сталінські премії, зірки героя соцпраці, депутатські, академічні та інші регалії — аж до членства в ЦК КПУ й ЦК КПРС» (про людину і символ. Стаття до 80-ліття Олеся Гончара).

Оригінальна назва цієї книжки «Сізіф і каміння». Українські Сізіфи приречені працювати в ім’я абсурду й безсенсовості. Оскільки ідеалом їхнього життя є сліпа віра у народ, у примарну можливість його просвітити й прищепити любов до української мови, культури й звичаїв. Насправді ж, що у Давньому Римі, що в сучасній Україні, народу потрібно лише хліба і видовищ. А українські Сізіфи не можуть цього дати, і починають хворіти на неврози та депресії, які й породжують безсенсовість їхнього існування та примарність будь-яких надій та сподівань.

Яр Левчук