«Хутір» Олени Захарченко: пригодницька повість про дівчинку, яка розуміла мову лісовиків і мавок

Хутір_обклЗахарченко Олена. Хутір. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 240 с.


Олена Захарченко, безперечно, володіє талантом розповідати історії. Письменниця має свою чітко окреслену лінію в сучасній українській літературі — вона створює пригодницько-фантастичні тексти. Поки що не йдеться про фентезі, хоча мені здається, що всі герої імагінативного світу Олени Захарченко — з виміру фентезі, який колись сконструювався в її письменницькій уяві.

«Хутір» — це чергова спроба фантастичної повісті, яка, напевно, зацікавить сучасних дітей і підлітків. Олена пише про химерний український світ, у якому дитяча уява здатна оживлювати і бачити «крізь матерію реальності». Водночас специфіка художнього світу О. Захарченко в тому, що її твори напрочуд реалістичні. Хронотоп її повістей зримий, зітканий зі фрагментів рівненської реальності, оповитої міфами, легендами, бувальщинами і — дитячими страхами. Письменниці дуже точно вдається передати дитячі комплекси і страхи, зокрема, пов’язані з навчанням у початковій школі.

У цій повісті можна виразно і вже з перших сторінок встановити постсовєстський час, у якому відбуваються події. Подеколи трапляються виразно антиколоніальні пасажі, які ревізують радянський спосіб мислення, радянський публічний простір та його ритуали, показуючи їхню безглуздість та імітаційну вихолощеність: «Якось вдома дівчинка продекламувала слова, яких їх навчила вихователька: „Ленін — наш вождь і учитель“. Однак тато наказав більше таких дурниць не говорити. Сказав, що це брехня і не всьому, чого їх навчають, можна вірити. Насправді, розповів татусь, жити в їхній країні страшно й бідно. Тому треба боротися проти цієї країни, боротися, щоб Україна стала незалежною. Шкода, що Христя того ще не розуміє» (с. 9). Звичайно, не розуміє, і навряд чи дитина віку Христі здатна розумітися на цьому антиколоніальному дискурсі, який досить виразний у повісті. Попри позитивний характер таких патріотичних настанов, усе-таки дозволю зауважити, що не завжди дітей варто виховувати на чорно-білому поділі світу. Навіть стосовно такого монструозного феномену, як СРСР. Та й чи варто стільки уваги приділяти цій проблемі, якщо ідеться про дитячий твір.

Можливо, такі антиколоніальні «мітки» варто було проставити делікатніше, бо не всі діти здатні вловлювати «стьобні» письменницькі нотки. Проте це лише розмірковування вголос. «Хутір», як на мене, — доволі цікавий симбіоз дитячої літератури та постколоніального, виразно посткомуністичного наративу, про який сучасні читачі мають, на щастя, мінімальні уявлення.

У цьому і секрет успіху її нового твору — повісті «Хутір», який побачив світ у ВСЛ. Проте Олена Захарченко цікава тоді, коли розповідає про «магічну реальність» Тайкурів, цієї дивовижної рівненської місцини. І героїня її історії також має, по суті, надприродні здібності, надчутливе сприйняття природи: «Увечері, сидячи в хаті і сумуючи, Христя почала чути дивні речі. Їй здавалося, що крізь вітер, крізь завивання вогню у газовому котлі чути звуки музики. Ніби хтось грає на піаніно» (с. 24). «Хутір» — це ще й виразно екологічна повість, у якій висвітлено співіснування людини і природи. Христя — це антипод Калини і матері Лукаша з «Лісової пісні» Лесі Українки. Радше, це маленький Дядько Лев, тільки в образі дівчинки. А чом би й ні, чому новий медіум між світом людей і не-людей не може бути дівчинкою?

У повісті «Хутір» усі містичні події відбуваються в загадкових Тайкурах. Звичайно, підлітки можуть подумати, що це цілковито вигаданий простір, що такої місцини немає. Проте Тайкури — маленьке селище на Рівненщині, про яке не всі знають. Олена Захарченко активно створює рівненський міф в українській літературі. На перших сторінках, як я вже зазначав, відбувається виразні антирадянські нотки. У Радянському Союзі всі були однакові, батько дівчинки, героїні, страждає через те, що він активно виступає проти радянського режиму і радіє проголошенню української незалежності. «У Радянському Союзі любили, щоб усе було однаковим. Тому дівчатка там носили ситцеві платтячка у квіточку, а до школи — вовняну коричневу форму. А всі хлопчики були коротко пострижені» (с. 7). Не певен, щоправда, наскільки дитині буде цікаво в такому стереотипізованому вигляді довідатись про радянські часи, бо у принципі стереотипи — це форма спрощеного знання, яке не сприяє формуванню панорамного мислення. Такий трешовий стьоб стосовно радянського світоустрою міг би бути легко сприйнятий сорокарічними читачами, але не підлітками. Та й часом у цій «антирадянській» лінії наявні певні суперечності: на одній сторінці сказано, що в державі СРСР усі були однакові й нічим не відрізнялися, а на іншій маємо чоловіка, у його на руках татуювання: «Її чоловік, дядечко з татуйованими руками, був фотографом і робив їм багато світлин» (такий пасаж уже ніби суперечить думці про те, що в СРСР усі було одноманітними, якщо в тому сірому світі було місце для фотографа в татуюванні). Та й чи варто в будь-якому разі в формі редукованих кліше пропонувати погляд на радянську епоху, викликаючи її спрощене розуміння.

Проте повість «Хутір» цікава іншим. Цікава огромом українського фольклору. О. Захарченко реактуалізує український фольклорний первень і оживлює відомих персонажів із казок про русалку, мавку, лісовика. Тільки тепер ця нечиста сила постає іншим боком вічноживої матерії. «Хутір» допомагає дитині розвивати уяву, сприймати світ як єдність людського і понадлюдського, принаймні вчить бачити, що потрібно бути ретельно уважним до природи, бо ж деякі «з дерев — магічні: взимку у них сплять Мавки» (с. 39). «Хутір» — поєднання дотепних шкільних історій про «неправильне» навчання і виховання, про «травмованих» (радянським часом?) вихователів і директорів, але також це історія про сміх, життєрадісний дух, який перемагає усе.

Дмитро Дроздовський

Придбати книжку