«Гаррі Поттер і Прокляте Дитя»: більше страждань

13987721_1260788087273896_1164339131_oУкраїномовний переклад книги вийде за кілька місяців, та ми вже прочитали оріганал — аби дізнатись, що чекає на Хлопчика-Який-Вижив у дорослому світі.


ВАЖЛИВІ СЮЖЕТНІ КОЛІЗІЇ у рецензії відсутні, та якщо боїтесь СПОЙЛЕРІВ середьної важкості — читайте обережно.

Кілька речей, яка варто сказати до початку:

  • це пєса;

  • автор — не Джоан Роулінг; офіційні джерела твердять, що «п’єса написана Джеком Торном (сценарист) на основі оригінальної нової історії, створеної Торном, Роулінг та Джоном Тіффані (режисер)»;

  • в театрі таке трапляється.


Джек Торн — ім’я, не відоме українському глядачеві, та в англійській культурі він вже заробив певний символічний капітал. Ті, хто бачив його телевізійні роботи (серіали The Fades, Glue та This is England), в курсі, як сильно сценарист тяжіє до певного типу героїв: одинаків, яким важко живеться у великому світі. Сам Торн якось сказав, що є оповідачем, в центрі історії якого завжди — «дещо самотні, дивні хлопчики». Головні герої «Проклятого Дитя» — Скопіус Мелфой і Албус Поттер, саме такі хлопчики, і в магічній Британії, попри всі дива і яскравість власного сімейного бекграунду, їм важко.

13989577_1260789840607054_880449152_n

ЕМОЦІЇ

Подолавши приблизно половину пєси, я відчула бажання полежати з холодним компресом. Недовго — хвилин десять. Організм почувався химерно. Все свідоме життя я уникала поттерівського фанфікшену, і от, у двадцять п’ять років, він висипався на мене тисячами тонн під обкладинкою канону.

Кислота була добірна. Любиш «Доктор Хто»? Окей, тримай подорожі у часі і кілька альтернативних таймлайнів історії. Памятаєш, як всі ридали за Снейпом після сьомої книги? Відкривай п’яту сцену третього акту і готуйся ридати ще. А як щодо флешбеків у Годрикову Долину? А як щодо сімейної трагедії (ні, іншої) Драко Мелфоя, після якої він стане твоїм улюбленим героєм? Все для тебе, читач.

«Прокляте Дитя» — досить безжальна історія. Ти ніби й розумієш, що це не найкращий текст, що це навіть не п’єса (про це далі), але — о. Джинні Візлі говорить Драко, який розтрощив кухню її будинку — «не переймайся, все одно готує тут Гаррі». Скорпіус Мелфой залицяється до Роуз Візлі — настільки ж незграбно, наскільки й зворушливо («Привіт, Роуз, чим ти пахнеш?»). Рон і Герміона («РОН. Знаєш, ми так довго разом — і одружились так давно — розумієш, так давно… ГЕРМІОНА. Якщо ти хочеш сказати в цей спосіб, що хочеш розлучення, Рон, тоді, просто щоб було ясно, я проштрикну тебе цим пером»).

Що робити з усім цим? Я не знаю.

14011843_1260789847273720_2044882639_n

ТЕАТР

«Гаррі Поттер і Прокляте Дитя» виглядає, як п’єса, рекламувалась, як п’єса, але, називаючи цю історію п’єсою, повсякчас відчуваєш внутрішній спротив. Сучасне мистецтво вкрай пластичне: людина може лежати поперк вулиці, і цим писати театральний текст. Важлива умова лише одна — пошук нової драматургійної мови, яка б віддаляла театр від літератури (позбутись цього надокучливого родича театр намагається давно).

У семикнижжі Роулінг достатньо проникливих діалогів, та описові абзаци разом з абзацами сюжетного екшну розумно їх відтіняють, милосердно дозволяючи не провалюватись у пережовування почуттів коельо-стайл. П’єса, на жаль, функціонує інакше. Тому одна з фінальних сцен Гаррі і Дамблдора, де герої вчергове збираються поговорити про силу любові, звучить настільки марудно, що зуби ниють. Драко Мелфою рефлексії пробачаєш, бо все ж попередні сім книг ми майже нічого не знали про його внутрішнє самопочуття — але й тут часом переживань стає занадто.

Проблема, звісно, не в тому, що зазвичай люди не рефлексують. Проблема у тому, що вони говорять про це — прямо, вкрай рідко. Те, що у кіно (а «Прокляте Дитя» очевидно стоїть найближче само до кіносценарію, з його карколомним монтажем і змішаними таймлайнами) вдається за допомогою крупних планів і асоціативних поєднань кадрів, у театральному просторі доводиться досягати текстом, і це геть не так просто, як здається.

Інша, вдала сцена — флешбек з Геґрід у Годриковій Долині, доводить це якнайкраще. Трагедія щойно відбулась: герой монологічно і з купою трикрапок звертається до Джеймса і Лілі, вже мертвих, і через його специфічно-спрощену англійську раптом починаєш відчувати силу трагедії. Це єдиний варіант даної сцени, з якого прибрали переживання Гаррі, і простий жест раптом відкриває цілий космос горя, яке можна пережити самостійно. Це — театр. Решта — скоріш література, з якої видалили зайві описи, або ж замінили їх на ремарки.

ДРУЖБА

В центрі сюжету «Проклятого Дитя» — дружба, якої не мало бути: Албус Поттер зустрічає Скорпіуса Малфоя у Гоґвортс-експрессі, і цього ж вечора збувається його найбільший страх — Капелюх розподіляє Албуса до Слизерину. Все це, звісно, стає гарним підгрунтям до тисячоліть підліткових страждань, та попри це — і Албус, і Скорпіус цілком свідомі того факту, що їхня дружба важливіша за соціальні плюси в карму. Власне, чим глибше в сюжет, тим важливішою стає ця дружба, і в якийсь момент згадуєш: це ж Роулінг спровокувала колись скандал, відверто оголосивши гомосексуальність Дамблдора. Невже?..

На фоні цього і телевізійного минулого Джека Торна згадуєш ще один умовно свіжий британський серіал — In The Flesh. Зомбі-драма про людей, вражених невідомих вірусом і частково повернутих до людської подоби, грається з метафорою вірусу, як соціальної проблеми: це і СНІД, і ксенофобія, і гомофобія. Нещасний молодий Кірен (точно такий герой, яких любить у своїх сюжетах Торн) — гей, який вирішив вкоротити собі віку через неможливість бути з коханим, та вірус дає йому другий шанс. Попри кислотність такого порівняння (втім, «Прокляте Дитя» достатньо токсичне саме по собі), воно досить комфортно вкладається в емоційну складову героїв — їхні химерні пригоди, які тільки на позір віддзеркалюють батьківські, їхню постійну потребу бути разом (сюжет, звісно, не може відмовити собі у тому, щоб не розлучити їх в одному з альтернативних таймлайнів — і це справді доволі сумна версія реальності).

14055593_1260789837273721_135602488_n

ВИСТАВА

«Біля стейдж-дор зустріла Джеймі Паркера, — пише подруга, якій пощастило подивитись у Лондоні виставу (Джеймі Паркер, зірка англійського театру і кіно, грає Гаррі Поттера). — І я помітила, у нього на руці, саме там, де і мало бути: „I must not tell lies“».

Трохи згодом вона ж викладає посилання на фотографію сумних Алекса Прайса (Драко Мелфой) та Ентоні Бойла (Скорпіус Мелфой), і це вже геть зайве, бо Прайс на фото торкається обручки на безіменному пальці, і для вас, не переобтяжених спойлерами, це поки що нічого не означає, та потім, потім!

Пєса Торна і Роулінг — не надто популярний обєкт для глядацьких рецензій. Якщо виставу критики зустрічали із захватом, то драматургійний текст сприйняли набагато прохолодніше: хтось відверто відмовляється вважати це каноном, хтось — пропонує сприймати, як таку собі «прощальну вечірку», де все дозволено.

Остання теза дещо сумнівна: все ж зовсім скоро на екрани вийдуть «Магічні звірі і де знайти їх» — фільм за оригінальним сюжетом Джоан Роулінг. Та й «Прокляте Дитя», скоріш за все, матиме довгу сценічну історію, успіх якої поки що важко вгадати.

Здається, нам, фанатам, лишається тільки те, що й завжди — чекати. Я особисто завантажила у рідер семикнижжя і планую провести цей час з користю.

P.S. Ким є Прокляте Дитя, навколо якого ми танцюємо шосту тисячу знаків поспіль — найнецікавіший спойлер у всесвіті, і дізнаєтесь ви його точно не від мене.

Анастасія Косодій