Дебютний роман Максима Гаха «П’ятий парк»: на стику жанрової та серйозної літератури

gah-tytul

Максим Гах. П’ятий парк / Роман.  – Брустури: Дискурсус, 2016


Дебютний роман Максима Гаха, без сумніву, зацікавить читача. Перш за все тому, що він мало на що схожий у вітчизняній художній літературі.

Звісно, епоха постмодерну любить змішування, перетікання жанрів. Та тут ми маємо справу з дечим більшим, ніж просто естетська гра. Справа в тому, що автор, по суті, творить власну неповторну міфологію, власну систему зашифрованих символів та таємничих метафор, якими навіть не те, що насичений – ні, з них буквально і збудований світ роману. Радянське минуле, призмою дитячої душі героя трансформоване у казку, у легенду, у древню цивілізацію, що залишила по собі безкінечні розвалини секретних заводів та панельних мікрорайонів. Тьмяна безцільна сучасність, що животіє на цих розвалинах; колишнє, таке знайоме життя, буквально його залишки, розкидані на островах, які, у свою чергу, повільно, проте невпинно тонуть у темних водах невідомості.

Тривожне передчуття незнаного майбутнього; передчуття катаклізму, врешті решт. Уся атмосфера роману чітко вписується у канву часу, який закинув до божевільної круговерті таких яскравих і часом таких трагічних подій усіх нас, усіх тих, хто звикли вважати себе маленькими людьми, випадковими спостерігачами грандіозного дійства Життя.

«П’ятий парк» насичений живими образами, що, ніби виросли із силуетів випадкових перехожих, їх випадково почутих розмов під жовтими осінніми кронами у тьмяному світлі вуличного ліхтаря… Всі ці вулиці, встелені старою бруківкою, всі ці цілодобові крамниці – вони такі до болю знайомі! І навіть сам головний герой Діма чимось такий схожий на нас. Можливо тим, що ніякий він насправді не герой; просто черговий перехожий, чиї думки нам випадково вдалося прочитати. У нього немає ні грошей, ні власного дому. У нього низькооплачувана робота та жодних уявлень про власне майбутнє. Він навіть не замислюється про те, що в житті щось можна змінити.

Персонажі, що їх зустрічає Діма на своєму сповненому дивних пригод шляху до якоїсь таємничої, навіть йому самому не відомої мети, є ніби продовженнями активного, насиченого культурними маркерами ландшафту. Це, так би мовити, архетипи вітчизняного колективного несвідомого. Дядя Юра – старий радянський інженер, що мирно спивається на пенсії (єдиний син його звичайно ж давно живе у Америці); Шумський – свого роду пострадянський Робін Гуд, що крізь численні «розборки» та перипетії долі дев’яностих дивним чином проніс у собі віру в якесь інше (зовсім не по-комуністичному) світле майбутнє; Алік – сучасний гуру, здатний перевернути землю самою лише силою думки, але, зрештою, більше зацікавлений не у високих ідеалах, а у банальному баблі.

Атмосферу казковості, яка безцеремонно входить у звичне життя, підсилюють часом сюрреалістичні, часом цілком наукові деталі, що свідчать чи то про несподіваний прихід майбутнього у маленький ізольований світ головного героя, чи то просто про його божевілля. Течія неймовірних подій, що накладаються шар за шаром на каркас роману, роблять його, цей каркас, нетривким, аморфним, разом з тим не виводячи твір за рамки «жанровості» (умовно все це можна назвати науковою фантастикою) і не створюючи перешкод для сприйняття оповіді читачем. Зрештою, книжка навіть справляє враження стилізації під масову літературу, проте такої, яка не доводить градус «жанровості» до кінця, якимось чином не докручує сюжетні ходи, залишаючи простір для інтерпретацій та, так би мовити, не закриваючи ґештальтів.

Те, чим, без сумніву, запам’ятається роман Максима Гаха, – це його специфічна приглушена гама. Його по-осінньому тьмяна, камерна атмосфера, наповнена яскравими осколками дитячих спогадів, які, закрутившись у вирі, у потоці несподіваних асоціацій ніби запрошують із собою у невідоме. Все, що нам, залишається, це віддати себе цьому потокові, заздалегідь не очікуючи ні на готові, ні на остаточні відповіді.

Антон Ткачук