Паоло Джордано «Чорне і сріблясте». Уривок із роману

Paolo

Фото: www.lavozdegalicia.es

«Видавництво Старого Лева» готує до друку роман «Чорне і сріблясте» автора міжнародних бестселерів Паоло Джордано.

Паоло Джордано знову говорить про самотність і про те, як люди намагаються її долати. Попри невеликий обсяг, цей майстерно написаний, бездоганний стилістично і дещо елегійний роман не раз спливатиме потім у пам’яті, спонукаючи до роздумів і залишаючи дивний гірко-солодкий післясмак.

Переклав роман з італійської Андрій Маслюх.


 

Мій тридцять п’ятий день народження пані А. зненацька облишила свою впертість — ця риса, на мою думку, характеризувала її краще за всі інші, — і, лежачи в уже ніби й завеликому для неї ліжку, врешті-решт покинула усім нам знаний світ.

Того ранку я поїхав до аеропорту по Нору, яка саме поверталася з короткої ділової поїздки. Був пізній грудень, але зима десь барилася, і на монотонних узбіччях автостради сивів тонкий шар паморозі; та паморозь наче вдавала з себе сніг, який усе не наважувався випасти. Нора відповіла на телефонний дзвінок, проте говорила небагато, переважно слухала. «Зрозуміло, — сказала вона. — Гаразд, тоді у вівторок». І додала одну з тих фраз, які підсовує нам досвід, коли сказати щось треба, а відповідних слів бракує: «Що ж, може, так воно й краще».

Я звернув на парковку біля першої ж заправки; Нора вийшла з авто й рушила світ за очі вздовж стоянки. Вона тихо плакала, затуливши долонею рот і ніс. Серед безлічі всього, що я дізнався про свою дружину за десять років подружнього життя, є й таке: переживати біль вона воліє на самоті. Стає раптом геть недосяжною і нікому не дозволяє себе розраджувати, накидаючи мені роль стороннього спостерігача, з якого нічого взяти: така-от надмірна сором’язливість, яку я не раз приймав за брак щирості.

Решту дороги ми їхали повільніше, ніж зазвичай; як на мене, це теж був своєрідний вияв пошани. Ми розмовляли про пані А., пригадували якісь анекдотичні ситуації з минулого, хоч насправді то й не були анекдоти — в наших анекдотах вона не фігурувала, — а радше звички, вкорінені у нашому сімейному житті так глибоко, що стали вже мало не легендарними: скажімо, регулярні щоранкові повідомлення про гороскоп на день, почуті по радіо, доки ми ще спали; влада, яку вона здобувала над певними частинами дому — зокрема, над кухнею, причому влада така незаперечна, що ми інколи вважали доречним питати, чи можна нам відкрити наш-таки холодильник; примовки, за допомогою яких вона припиняла те, що мала за нікому не потрібні ускладнення, які не знати навіщо вигадує собі молодь; її чоловічий, військового штибу крок… «І та її невиправна скнарість: пригадуєш, як нам одного разу вилетіло з голови, що треба лишити їй гроші на закупи? Вона ж тоді виколупала з бляшанки всі монетки — всі, до останньої!»

На якусь хвилину запала тиша, а тоді Нора додала:

— Що за жінка! Наша Бабетта. Завжди тут як тут. Вона й цього разу чекала, коли я повернуся.

Я вирішив заплющити очі на те, як дружина щойно без зайвих роздумів усунула мене з загальної картини, і не наважився зізнатися, про що думав якраз тієї миті. А думав я про те, що пані А. дочекалася-таки мого дня народження — і тільки тоді пішла. Тож ми вже у ті перші години вимудровували для себе такі маленькі, особисті розради. Адже коли хтось помирає, то залишається хіба вигадувати якісь пом’якшувальні обставини, приписувати покійному останній вияв уваги, призначений саме для нас, бачити за звичайними збігами обдуманий план. Натомість сьогодні, озираючись назад із відстані, яка неминуче холодить думки, мені вже важко повірити, що все справді так і було. Страждання забрало пані А. у нас і, зрештою, в усіх задовго до того грудневого ранку, спонукало її простувати до якогось далекого й усамітненого закутка світу — десь так ішла від мене Нора біля тієї заправки на автостраді, — а опинившись там, вона врешті повернулася до нас спиною.

Читати також: «Самотність простих чисел»: математика життя від Паоло Джордано

* * *

Кінець настав швидко, та перед тим був іще знак, який його провістив; принаймні у тому, що то був таки знак, хотіла переконати себе пані А. в останні місяці. Так, наче попередження могло надати якогось сенсу тому, що насправді було просто нещастям.

Отже, останній подих літа за півтора року до похорону: пані А. працює в садку за будинком. Вона саме витягує з коренем непотрібне вже квасолиння, аби розчистити місце для савойської капусти, коли за кілька кроків від неї на один із каменів, якими позначено межі її прямокутної ділянки, сідає пташка.

Пані А. як стоїть, зігнувшись, попри свої шістдесят вісім років, до самої землі, так і завмирає, щоб не злякати пташку, а та дивиться на неї проникливим поглядом. Такої вона не бачила ще ніколи. Завбільшки десь із сороку, але забарвлення цілком інакше. Під голівкою пробивається лимонно-жовте пір’я, що переходить на груди і губиться у блакитному оперенні спини і крил, а ще у неї є хвіст із довгих білих пір’їн, які мають подібні на бавовняні ниточки кінці, закручені, мов гачки на рибу. Присутність людини пташину, схоже, не турбує; навпаки, вона, таке враження, й прилетіла сюди для того, щоб нею можна було помилуватися. Серце у пані А. раптом хтозна-чому починає шалено калатати, коліна мало не підкошуються. Їй спадає на думку, що та пташка належить, певне, до одного з рідкісних тропічних видів, а тому дуже цінна; втекла, мабуть, якомусь колекціонерові з клітки, бо в околицях Рубіани такі точно не водяться. Хоча, наскільки їй відомо, колекціонерів птахів у Рубіані теж немає.

Раптом пташка рвучко схиляє набік голівку і береться шпортати дзьобом собі під крилом. У її рухах є щось зловісне. Ні, зловісне — не те слово… радше зверхнє — ось, так краще. Причепурившись, вона знову впивається своїми чорнющими оченятами просто у вічі пані А. Притиснуті до тулуба крила якусь мить легенько тремтять, пташина двічі дуже повільно вдихає повітря, і груди у неї надимаються, а тоді врешті відривається від каменя і безшумно злітає. Пані А., прикриваючи очі від сонця рукою, стежить за нею; вона охоче поспостерігала б іще, але пташка невдовзі зникає поміж дубами, що ростуть на довколишніх теренах.

Читати також: Автор бестселера «Самотність простих чисел» Паоло Джордано приїде на Форум Видавців

* * *

Дезертирство пані А. стає помітним у нашій оселі дуже скоро; про нього свідчать численні ознаки занедбаності, а насамперед — Норин письмовий стіл. Стоси паперів, які й раніше здіймалися вгору, ніби якісь середньовічні вежі, тепер уже сягають небезпечної висоти і зрештою один за одним обвалюються, утворюючи суцільну паперову кучугуру. Поміж усіляким непотребом є, звісно, й дещо важливе: рахунки, які треба оплатити до певної дати, повідомлення зі школи, де вчиться Емануеле, телефонні номери, які Нора вперто записує на клейких картках для нотаток, і проекти обстановки: щоразу, коли настає час надіслати проект замовникові, у Нори буває невеликий нервовий зрив, бо саме той проект наче крізь землю провалюється. Не те щоб пані А. влазила у наші документи (а може, лише вдавала, що цього не робить), але часто після того, як вона вирівнювала купи паперів, аби витерти пилюку між ними, конверт, який моя дружина розпачливо шукала вже кілька днів, дивовижним чином знаходився: пані А. залишала його зверху, наче він суто випадково трапив їй під руку.

— Мені запропонували довести до ладу одну хатину в Шамуа, — каже якось у неділю пополудні Нора. Говорить голосно, бо в кімнаті гуде порохотяг, яким вона без видимої потреби сердито човгає на одному місці. — Це добра робота. Була б добра робота. Шкода, що доведеться відмовитися.

— Відмовитися? А чому?

— Та тому, що я дійшла вже до ручки! Тут дихнути ніколи, то де вже мені погоджуватися на проект у Валле д’Аоста! Бачиш оті журнали на дивані? Лежать там від учорашнього ранку, я хотіла почитати, але не вийшло…

Вона шарпає порохотяг, проте надто сильно: закороткий шнур, клацнувши, вилітає з розетки у стіні. Раптова тиша Нору немов аж приголомшує. Вона не зводить погляду з журналів і каже:

— А там є статті, які мене цікавлять. Серйозно цікавлять.

Ми звертаємося по допомогу до її матері. Та кілька разів не вельми охоче до нас приходить і, ледь переступивши поріг, береться до низки втішливих ритуалів: готує собі каву і потім сьорбає її, курсуючи туди-сюди між кухнею і балконом; при цьому посмоктує цигарку і вимагає, щоб хтось склав їй компанію; врешті заколює волосся, витягає пару рукавичок і чистий фартух та вдягає їх перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи своє відображення. І, перетворившись таким чином на досконалу домашню працівницю, повертається до доньки:

— То що треба робити?

Нора втрачає терпець вже на цій стадії:

— Все треба робити, хіба не видно?

Вони сперечаються так завзято, що невдовзі мати ображено йде геть. Не минає й місяця, як ми перестаємо її кликати, а вона не квапиться пропонувати свої послуги знову.

Нетривалий досвід із дівчиною au pair виявляється не кращим. Нора вважає її повільною й апатичною, нарікає, що вона погано знає італійську, а тому не розуміє вказівок і взагалі не має відчуття порядку.

— І дивиться на тебе.

— Дивиться на мене?

— Вклепалася в тебе по вуха, це ж очевидно.

— Ти з глузду з’їхала.

— І тому робить усе мені на зло — як тоді, коли розбила той чайничок. Знала ж, що він мені подобається. Я не кажу, що вона зробила це навмисне. Ні, це просто такий собі вияв підсвідомої зневаги.

Я продовжую твердити, що рано чи пізно ми когось таки знайдемо, просто треба шукати далі, та Нора мене вже майже не слухає.

— Нікого ми не знайдемо, — бурмоче вона сама до себе, — нікого підхожого. Нікого такого, як вона.

negro

* * *

Якби наші з Норою меблі продали колись з аукціону або викопали з-під попелу після виверження вулкана, то не виявили б на них жодних знаків, які могли б щось про нас розповісти, хіба що кілька схожих на наскельні малюнки закарлючок з того періоду, коли Емануеле за кожної слушної нагоди чигав на закутки нашого дому з фломастером у руці. Фотографій археологи майбутнього не знайдуть, бо їх небагато, та й ті — на жорсткому диску комп’ютера, який на той час уже давно вийде з ладу. А ще нас із Норою уже давно опанувала якась химерна манія іконоборства: ми нічого не зберігаємо, не обмінюємося листами й записками (за винятком списків, з якими ходимо по крамницях), не привозимо з мандрівок сувенірів, бо вони тепер здебільшого однакові, в яку частину світу не поткнися, і не відзначаються оригінальністю; а відколи у нашому помешканні побували злодії, ми не тримаємо там ні золота, ні коштовностей — просто їх не маємо. Тож засвідчити наше життя може лише добра пам’ять — наша і кремнієвої материнської плати. Ні, Норо, ми двоє про майбутнє теж не пам’ятаємо. У нас навіть весільного альбому немає, уявляєш? А колись же той день опиниться від нас так далеко в минулому, що нам захочеться пережити його ще раз бодай у фотографіях.

Археологам, які прийдуть здувати попіл із нашого дому, потраплять до рук тільки металеві деталі твоїх хитромудрих інструментів, і їм треба буде трохи часу, аби відтворити ті знаряддя в усій їхній первісній красі. Вони знайдуть небагато предметів і майже жодних прикрас, зокрема й у кімнаті Емануеле, де з року в рік меншає іграшок і барв, адже все, що має для нашого сина якусь вагу, міститься тепер у схемах ігрової консолі. Цікаво, завдяки чому вони дізнаються, що у цих кімнатах жила спершу пара, а потім — сім’я, і що нам тут було добре разом… принаймні протягом довгих періодів часу. І якщо у контейнері для паперових відходів унаслідок складного процесу закам’яніння збережеться, а не перетвориться на тлін обривок газети, науковці можуть вифантазувати собі якесь друге середньовіччя, ще одні Темні віки, ще одне похмуре і безперспективне тисячоліття. А може, й ні, може, наші часи видаються такими важкими й небезпечними тільки нам самим, бо ми легко піддаємося навіюванню; зрештою, кожна епоха несе в собі марнославну претензію на катастрофу.

* * *

В літаку я читаю книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб». Мукерджі, американець індійського походження, роками досліджував болотисті терени на межі гематології і онкології, а тоді написав белетризовану й нашпиговану численними посиланнями «біографію» раку на шістсот сторінок і невдовзі отримав Пулітцерівську премію. Кожен абзац наче піднімає образ пані А. вище, де його краще видно супроти світла, — і водночас відбирає у мене ще один міліграм надії. Мукерджі описує, по суті, широкомасштабну війну: було в ній кілька успішних для нас епізодів, яким надавали неабиякого значення, та все ж поки що наші справи кепські.

Зупиняюся над теорією Галена: він проводив аналогію між раком і меланхолією, бо вважав, що обидві ці недуги породжує надмір чорної жовчі. Читаю і немов аж відчуваю, як тече та тягуча рідина, як потік смоли розтікається моєю лімфатичною системою і врешті­-решт її закупорює. Люба пані А., з погляду античної медицини нас обидвох поєднує не тільки взаємна приязнь, у нас ще й спільний колір: ми — лицарі чорної барви.

Хотілося б зателефонувати своєму психотерапевту, щоб стримати тривогу, яка стрімко мене проймає, але звідси це неможливо («А може, скористатися одним із тих платних телефонів у салоні? Вони справді працюють? Так чи так, зараз Святвечір, і він не відповість»), тож я прошу у стюардеси ще одну мініатюрну плящину французького вина. Доводиться трохи зачекати, та ось нарешті вона дещо зневажливо тицяє ту плящину мені до рук. Напевне, мусульманка… або — це простіше пояснення — вважає, що не личить батькові отак жлуктити вино в літаку на очах у сина.

Мабуть, та стюардеса нічого не знає про чорну жовч… з іншого боку, Нора, яка солодко спить, спершись мені на плече, теж небагато про неї знає. Дивлюся на дружину, вагаючись між зворушенням і заздрістю. Її лімфа, чиста і світла, тече без перешкод, хай там що. Я певний, що Норина життєва сила просто невичерпна і ніщо не спроможне стати їй на заваді — ні найпекучіший біль, ні найглибша жалоба. Зрештою, ми ж майже ніколи не почуваємося щасливими чи нещасливими через те, що відбувається; щасливими чи нещасливими нас робить «сік тіла», тобто рідина, яка тече всередині, а в неї вона срібляста, кольору розплавленого срібла — найсвітлішого серед металів, найкращого серед провідників, найбезжальнішого серед відбивачів. Втіха, яку приносить усвідомлення того, що моя дружина така сильна, змішується зі страхом: а що, коли я їй не так уже й потрібен і, хоч ми поєднані між собою тисячею розмаїтих ниточок, одна з цих ниточок полягає у тому, що я просто присмоктався до неї, ніби кровопивця, який висмоктує життя з інших, такий собі велетенський паразит?

Читати також: 8 очікуваних новинок «Видавництва Старого Лева»: екранізований бестселер, роман із постів у Facebook та спогади про Скрябіна

Джерело: ДРАГОМАНІЯ. Cайт перекладача Андрія Маслюха