Вартовий, іди вбий пересмішника

ly

Гарпер Лі. Іди, вартового постав. — Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2016. — 288 с.


Коли у 2014-му світ вперше почув про «Іди, вартового постав» — це був вибух. Усі видавництва нашвидкуруч намагались вибити право перекласти та видати «продовження Пересмішника». Усі часописи кинулись писати, створювати рейтинги, розповідати кожен на свій лад, звідки і коли взявся рукопис, хто має на нього права і яка в нього історія. Читачі завмерли в ейфорії передчуття, зробивши своїм захопленим очікуванням книгу бестселером ще до факту видання. Світ з’їв. З’їв, не поперхнувся, побудовану на елементарній моделі комунікації, легенду. Правда ж у тому, що сьогодні, в еру інформації, сама, власне, інформація не з’являється нізвідки, випадково. Сьогодні, в еру інформації, кожен з нас має добре усвідомлювати, що, власне, інформація — це все, що нас оточує. І все це — продається.

Читати також: Гарпер Лі «Вбити пересмішника» в українському перекладі: що читати і чим пишатися

Іноді здається, що другий (улюблений і давно перетворений на мем) закон діалектики — так, це той, що про якісне та кількісне — працює й у зворотньому напрямі. Що на певному етапі якісного стає стільки, що воно починає втрачати свою якість, набуваючи все більшої та більшої кількості, зрештою, перетворюючись на кількість без будь-яких естетичних і вартісних ознак.

У 50-60-х рр. ХХ ст. якість ще цінувалась понад усе і не було професіоналів, здатних за допомогою вдалою картинки, презентації та історії виправдати штучно створену вартісність для невартісного. Вартісність не набувалась, а творилась, зокрема, в Америці (та й усюди, хіба що з розривом у роки). Серед професіоналів цінувалось вміння не зробити цінним те, що ціни не має, а серед нецінного відшукати таке, що з роками тільки зростатиме у вартості. Тереза Хохофф була такою професіоналкою. Тому вона не вигадала цікаву презентацію, неймовіру історію написання разом з успішною піар-кампанією для «Іди, вартового постав», а відправила Гарпер Лі відточувати дитинство Скаут — з її не посередністю, відвертістю та безпорадністю, яку виправляє навколишнє життя та його несправедливість. Не дарма Тереза порадила відкопати за еклектикою емансипованої Джін Луїзи, яка у свої 25 ще не до кінця визначилась, якого кольору світ — і чи він взагалі чимось забарвлений, чи знаходиться у «сірій зоні», де чорне часом стає білим, а біле майже повсюдно заплямоване або затерте, маленьку дівчинку Скаут. Скаут, яка понад усе вірить у батька та непорушність його всесвіту.

У 25 років вперше зрозуміти, що люди навколо, звичайні собі люди, роблять погані речі, і чудово розуміють, навіщо вони їх роблять — це не те, що рожевих окулярів позбавитись, тут справді від вигляду ванільного морозива блюватимеш

Головний плюс «Go set a Watchman», певно, це реалістичність. Світ тут не контрастний, не такий, яким його бачить наївна восьмирічна дівчинка. Він зіграний з полутонів, у ньому соціальні проблеми завжди відступлять порівняно із особистісними. Чи поставлю я «вартового» батьку? Чи радше буду готова прийняти його «особливість»? Що насправді займає у книзі Джін Луїзу? Расизм? Чи падіння кумира? До середини книги дівчину займають її стосунки з хлопцем, до середини книги можна вважати, що це — перший в історії американської літератури роман про емансиповану дівчину ХХ сторіччя. Дівчину, яку вірогідний секс на озері лякає куди менше, ніж можливість вийти заміж і стати однією з дівчаток, що заходять на кавове частування тітоньки Александри. Однією з дівчаток, для яких закон — це слово чоловіка, джерело пізнання — місцеві плітки, а сенс життя — недільна кава і успішність власної дитини серед таких самих матусь. Тема расизму виринає так само несподівано, як і звістка про смерть Джеремі. І, направду, так само в’яло розкривається.

Так, реалізм роману — це безумовний плюс. Разом із вибором Скаут. Адже цілком зрозуміло — вона робить вибір не на користь справедливості та рівності, а на користь прийняття. Тобто, вона приймає позицію батька, вона усвідомлює її неправильність і неправильність свого преклоніння, наприкінці роману вона вже готова до сплати за рахунком: мовляв, створила кумира, тепер потрібен вартовий. Вартовий, який подаватиме знак, коли варто трошки приглушити совість. І так є. Такий вибір, вочевидь, робить майже кожен у своєму протистоянні зі справедливістю. Інша мова, що є у світовій літературі приклади безумовно більш якісного реалізму. Без менторства, гіперболізованого копання в нутрощах, без прямоти, що знуджує не гірше роздовбаної «Лади» на дорогах Херсонщини.

Є приклади описового реалізму, не нав’язливого. У романі цілком визначена думка, яку до тебе хочуть донести. Ти її не усвідомлюєш, ти її прочитуєш. Але крім того, що ця думка не є відрефлексованою, бо має, за задумом автора сприйматися як аксіома, вона ще схована за кількома іншими сюжетними лініями і головними меседжами. Це зовсім збиває читача, який незнайомий із «Вбити пересмішника». Такому читачу, мабуть, взагалі дуже складно визначити головну лінію роману. А це вже робить його цікавим і вартим прочитання. Як у класиці шкільних уроків літератури — з роману кожен винесе своє. Для мене, наприклад, несподівано було побачити нью-йоркську дівчину з 57-го — у штанях, за кермом, з цигарками, почуттям гідності, зневагою до шаблонів і вільними стосунками без шлюбу. А серцем роману безумовно є діалог Скаут із дядьком. Розвиток їхніх стосунків і їхніх розмов цілком міг би бути обраним для створення самостійного твору редакторкою Терезою Хохофф, якби не було дитячої лінії. Саме тут Джін Луїза насправді усвідомлює, що, а головне — як і чому — відбувається. Навіщо насправді їй вартовий в цьому випадку, хто такий Атикус, хто така Джін Луїза Фінч і чому вона така. Саме в цій розмові — усі відтінки білого і чорного (і того, чим насправді забарвлений світ), саме тут безконтрасність та інтертекстуальність усього, що ми відчуваємо, переживаємо і думаємо за своє життя. Усі потурання, що ми їх робимо на користь небайдужих людей (чого б вони не зробили), і вся та категоричність, з якою ми засуджуємо байдужих нам людей (чого б вони не зробили).

Світ мало б що втратив, якби ніколи не побачив «Go set a Watchman», але він багато чого здобув у спробах пояснити собі та навколишнім, чи є це літературою, чи грою маркетологів. Чи є у нас можливість захистити себе від падіння своїх кумирів, від ламання ними наших особистих світів. І на якій межі поставиш ти свого вартового?

Вікторія Петрова

Придбати книжку

Читати також: Кого з пулітцерівських лауреатів видавали в Україні?