«Дім з вітражем»: як дослідити Україну через історію однієї львівської родини

dim_z_vitrazem_0_0

Жанна Слоньовська. Дім з вітражем. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 223 с.


Епіграф з «Уллісу» зобов’язує. Це відразу спадає на думку, коли відкриваєш роман Жанни Слоньовської. Невже авторка досліджуватиме Львів, так само як колись це робив Джеймс Джойс? Певною мірою, так. Але не це є головною темою роману. Письменниця досліджує усю Україну, і для цього їй не треба здійснити велику подорож по містам і селам. Варто зосередитися на одному місті, одній родині, ніби дзеркалі історії. Це експеримент з сучасністю: жінка і українська державність, жінка і ризик, жінка як протилежність сталості. Жінка — це рух. Так виглядає мати головної героїні роману «Дім з вітражем», оперна співачка, яка у 1988 році взяла участь в протестному русі. Про це її донька висловилася дуже просто: «Вона провалилася в щілину між епохами». Мама Маріанна загинула під час демонстрації та цим врятувала життя В’ячеславу Чорноволу. Але встигла перейти з однієї епохи в іншу.

Однак династія жінок не втратила своєї могутності. Прабабка Станіслава, Аба (тобто бабуся) і головна героїня «Дому» і далі мешкали у маленькій квартирі, яка не залишилася обабіч історії. Щоправда кожну шокуючу новину львівські «матріархи» сприймали скептично, або навпаки — слідували забобонам. Епоха СРСР, особливо 30-ті роки, справила сильне враження на літніх жінок. Тому вони досі лякалися несподіваних дзвінків у двері. Закривання дверей перетворювалося на потужний ритуал. Чаклувати кожного дня — це єдиний шанс врятуватися від дійсності: «чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка».

Чим в той час займалася праонука? «Мама загинула за праве діло. Я оселилася в її кімнаті, замість портрету Соломії Крушельницької повісила в ній Фредді Мерк’юрі та Ісуса Христа». Початок нової епохи у квартирі, де мешкали свідки різних історичних подій. Мабуть лише таким чином у цю фортецю матріархів могла потрапити рок-зірка. Незважаючи на різні погляди і переконання, усіх мешканок квартири спіткало почуття, що далі так жити неможливо. Кожного дня колос на глиняних ногах — велика радянська система, все більш хитався. Лише декілька кроків залишилося до того, щоб СРСР став сторінкою в історії. Героїні відчували, що дійсність працює системи, але що з цим робити, як далі жити? Невідомо.

Донька загиблої Маріанни відчула першу серйозну кризу у 90-х роках, розчарування в українській державності. В такі моменти виринали філософські бесіди з прабабкою Станіславою: «Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив». «Бог покарав тих, хто перевіряли. Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!» — впевнено казала прабабка. Хіба з цим варто сперечатися? Небезпечно. Отож-бо й воно. Прабабця була такою ж впертою і невблаганною, як історія, яка віднесла праонуку від батьківського берега до Миколи, тобто чоловіка, якого пов’язували з Маріанною особливі стосунки. «Не можна нікого поспішно судити. Ніщо не буває чорне або біле». — розмірковував Микола, коли зустрічався з донькою Маріанни та згадував події, поховані у минулому. Людей, які підкорилися обставинам, бо відчували загрозу своєму існуванню. Чи в цьому насправді є «мистецтво жити»? Головна героїня роману шукала відповідь на всі болючі питання, пересуваючись по стародавньому Львові. Вона вивчала історію родини, слухаючи оповіді «матріархів» — прабабки і Аби про те, як вони змагалися з тайфунами історії та потроху зберігали цей звичайний міський побут, бо так треба, спомини варто зберегти, як матерію для розуму та уяви.

Та хибно було б думати, що історія зупиниться на 1988 році, коли загинула оперна співачка Маріанна. Роман «Дім з вітражем» мав довершити свою форму колом. Але він не повернув головну героїню у минуле, він переніс у її майбутнє, коли вона вже на Майдані згадує давні події, відчуваючи зв’язок між сьогоденням і минулим. Розмірковуючи про свою родину, вона робить висновок: «Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом».

Катерина Холод

Придбати книгу