«Цинкові хлопчики»: роман нобелівської лауреатки про трагедію війни в Афганістані

aleksiyevych2Світлана Алексієвич. Цинкові хлопчики. — Х. Віват, 2016. — 368 с.


Після великих війн ХХ століття і масових смертей,
щоб писати про сучасні маленькі війни, такі,
як афганська, потрібні інші етичні й метафізичні позиції.
Має бути затребуваним маленьке, особисте і окреме.
Одна людина. Для когось єдина. Не як держава ставиться до неї,
а хто вона для матері, для дружини.
Для дитини. Як нам повернути нормальний зір?

Світлана Алексієвич «Цинкові хлопчики»

Минулого року Нобелівську премію з літератури отримала відома білоруська російськомовна письменниця, уродженка міста Івано-Франківськ Світлана Алексієвич. Цю престижну нагороду авторка одержала за «поліфонічні твори, пам’ятники стражданням і мужності у наш час». Одним з таких «пам’ятників» є документально-художній роман «Цинкові хлопчики», що входить до циклу «Голоси Утопії».

Ця книжка Алексієвич присвячена війні в Афганістані. Її перша публікація в далекому 1989 році була сенсаційною — на той час не всі розуміли, що саме відбувається в далекому Афгані, за що саме там гинуть радянські військові. Правда про ту війну, як і про багато інших, ретельно приховувалася. Загиблих військових-інтернаціоналістів, часто це були зовсім молоді хлопці, які нещодавно закінчили школу, привозили додому в домовинах оббитих цинковою бляхою. Їх рідним часто не повідомляли справжню причину смерті, забороняли заглядати всередину труни, а похорони не афішувалися. Так само на території радянської імперії забували й про поранених в тій війні, які повернувшись інвалідами не могли себе знайти в цьому житті.

Розпочинається книжка з прологу до якого потрапила розповідь матері, син якої повернувшись з війни в Афганістані вчинив вбивство. Далі йде розділ «Із записників», в якому Алексієвич оприлюднила власні щоденникові записи датовані червнем 1986 та вереснем 1988 року. В 1986 вона розмірковує про те, що «Іде сьомий рік війни… Але ми нічого про неї не знаємо, окрім героїчних телерепортажів. Час від часу нас змушують стрепенутися привезені здалеку цинкові домовини, які не вміщуються в пенальні розміри „хрущовок“. Відгримлять жалобні салюти — і знову тиша. Наша міфологічна ментальність непорушна — ми справедливі і великі. І завжди наша правда. Горять-догоряють останні відблиски світової революції… Ніхто не помічає, що пожежа вже вдома.» А вже в вересні 1988, в Афганістані, описуючи побачене хвилювалася: «Хто мені повірить, коли про це напишу?»

Наступні три основні розділи «Цинкових хлопчиків», які мають власні назви «День перший», «День другий» та «День третій», складаються з розповідей радянських військовослужбовців, як офіцерів так і рядових, лікарів та медсестер, а також близьких родичів загиблих. Їх історії, жорсткі та сумні, відкривають перед читачем ту війну, приховану від загального ока, про яку тоді не говорилося в засобах масової інформації.

Наприкінці книжки знаходиться історія в документах присвячена судовій справі над «Цинковими хлопчиками». У дев’яностих роках декілька колишніх співрозмовників подали на Алексієвич позов до суду звинувативши її у наклепі та перекручуванні сказаного. Частина матеріалів цієї справи долучена до книжки. Вони дозволяють не тільки краще зрозуміти той час коли книжка була опублікована, але й ставлення тогочасних читачів до авторки та її роману.

Алексієвич знає, що «Життя неймовірно художнє саме по собі, і, хай як це жорстко звучить, — особливо художнім є людське страждання.» Вона не звертає уваги на пафосні відгуки про війну, як інтернаціональний обов’язок допомоги братньому народу, а стверджує, що «на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів — Юлій Цезар чи Йосип Сталін, — люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись.» І звертає увагу на те, що чомусь «Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жодній конституції не записане.» Як бачимо, попри те, що книжка про війну та її жертви, основним меседжем для читача є те, що війна це трагедія для всіх її учасників, вона є уособленням зла та приносить біль і втрати.

Своєю присутність під час розмов Алексієвич знехтувала — нараторами стають її респонденти. Вона тільки скромний фіксатор подій. Її функція полягає в тому, щоб донести почуті трагічні історії до читача, зробити їх доступними широкому загалу. Мусимо визнати, що авторці це вдалося — текст роману, в емоційному сенсі, складний та важкий.

«Цинкові хлопчики» Алексієвич опублікувало видавництво «Віват». Приємно, що його надруковано на якісному білосніжному папері та оформлено в ошатну тверду палітурку. Текст на українську мову переклали Тетяна Комлик та Дзвінка Торохтушко.

Публікація роману «Цинкові хлопчики», зважаючи на сьогоднішні імперські амбіції Росії, бачиться актуальною. Документальна проза Алексієвич насамперед мала б зацікавити вдумливого, зрілого, схильного до рефлексій читача, який не тільки цікавиться історією, але й прагне до мирного співіснування всього людства.

Микола Петращук

Придбати книжку