Анна Франк «Сховище. Щоденник у листах»: писати, щоб жити

anna-frank-shovyscheСховище. Щоденник у листах. Анна Франк. — Харків: «Віват», 2016. — 384 с.


Жанр мемуарної літератури є поширеним у світовій спадщині. Такі тексти — щоденники, листи, спогади відрізняються своїм публіцистичним стилем і одним із їхніх призначень є зафіксувати крізь призму життя однієї людини важливі історичні події та епохи. Щоденник Анни Франк розповідає про одну із найжорстокіших сторінок людської історії — геноцид іудеїв.

Понад два роки юна Анна Франк разом із сім’єю — батьками Едіт та Отто Франками, старшою сестрою Маргот та іншою єврейською родиною ван Даанів переховувалася на горищі фабрики у спеціально облаштованому сховищі (його у зв’язку із масовими арештами євреїв підготували старші Франки). Щоденник цієї дівчинки зібрав спогади про їхнє спільне життя, переживання, страхи, мрії…

Ідея вести щоденник у Анни виникла ще до переїзду в сховище і найперше це була потреба у щирому спілкуванні із вірним приятелем, якому можна довірити все. Таким другом для дівчини стала вигадана подруга Кітті, якій вона й адресувала свої записи-листи. А вже із перших днів перебування у сховищі така потреба постала ще гостріше і записник став тим острівцем свободи, де Анна могла бути щирою по-справжньому: «Вести щоденник для мене — це якесь зовсім особливе відчуття. (…) мені хочеться писати, і я насамперед хочу якомога вільніше вилити своє серце. Папір терплячіший, аніж люди».

Цей текст — це саме життя із його проблемами, родинними сварками, сусідськими суперечками, переживаннями підлітка, батьків, першою закоханістю… Їхнє життя та побут описані настільки детально та послідовно, що всі події утворюють собою сюжет звичайної художньої книги. І хоч спершу ця історія здається Анні цікавою пригодою, таке враження зникає із все довшим перебуванням у сховищі: «Я могла б тобі годинами розповідати про злидні, до яких призводить війна, але це навіює на мене ще більшу тугу. Нам не залишається нічого іншого, ніж якомога спокійніше чекати кінця цього нещастя. Євреї чекають, християни чекають, уся земна куля чекає, і багато хто чекає своєї смерті».

Водночас юну Ану переслідують докори сумління, адже не кожен із її друзів чи знайомих має бодай такий шанс вижити: ” (…) учора крізь шпаринку я побачила небувале диво — двох євреїв. Я пережила химерне відчуття, ніби зрадила цих людей і нишком підглядаю за їхнім нещастям«. Все частіше у її щоденнику з’являються рядки сповнені суму. Перед нами постає не дівчина-підліток, а доросла людина із сформованими поглядами на життя: «Я не вірю, що війну затівають самі лише можновладці, уряди й капіталісти. Ні, маленька людина теж має тут свій інтерес. Інакше народи вже б давно збунтувалися! У людині, як видно, є якийсь потяг до знищення, потяг до вбивства, до мордування й до скаженства …».

У цих важких обставинах справжнім другом для Анни стає син сім’ї ван Даанів — Петер. Їхня дружба, що переросла у глибокі та щирі почуття, надає життю обом нового сенсу: «Коли я йду нагору, то завжди з єдиною метою — побачити „його“. Моє життя стало набагато цікавішим, бо знову має сенс, і я можу з чогось радіти».

Щиро захопившись думками та життям мешканців сховища цей щоденник не хочеться дочитувати до кінця. Напевне, щоб дати їм шанс вижити. Останній запис у щоденнику датується 1 серпня 1944 року. А вже 4 серпня між десятою і пів на одинадцяту ранку під будинком фабрики зупинився автомобіль, із якого вийшли офіцер СС та щонайменше троє озброєних працівників «зеленої поліції». Сховище було виданим і разом із восьма його мешканцями заарештованими були і ті, хто допомагав їм переховуватися. А вже у вересні 1944 року вісьмох євреїв було перевезено у польський табір смерті — Освєнцім. Із живим у сім’ї Франків залишився лише батько. Сестри Маргот та Анна померли із різницею у кілька днів від тифу у таборі Берген-Бельзен між кінцем лютого та початком березня, не дочекавшись всього лиш одиного місяця до визволення табору англійськими військами.

Все своє подальше життя Отто Франк присвятив щоденнику своєї дочки, який йому передали непрочитаним друзі, що допомагали їхній сім’ї переховуватися. Із двох варіантів щоденника Отто Франк уклав рукопис для публікації. І вже 1947 року книжка з’явилася друком у Нідерландах. Слід зазначити, що сама Анна Франк мріяла написати книгу про життя у сховищі. Зрештою, саме тут вона почала писати свої перші художні твори. На жаль, ці рукописи не збереглися, проте читаємо у щоденнику: «Євин сон» — найкраща казка, що я написала. Найхимерніше те, що я сама не знаю, як воно до мене приходить. (…)Я одна мій найсуворіший і найкращий критик. Я сама точно знаю, що написано добре, а що ні. (…) Я хочу просуватися вперед. Я не можу собі уявити, що муситиму жити, як мати, пані ван Даан та всі ті інші жінки (…) Людям, які живуть обіч мене і все ж мене не знають, я хочу дарувати радість і приносити користь. Я хочу жити далі навіть після моєї смерті! Тому я вдячна Богові, що він уже при моєму народженні дав мені змогу розвиватися й писати — викладати на папері все, що в моїй душі. Пишучи, я забуваю про все. Мій смуток минає, до мене повертається моя мужність. Але — і це ще велике запитання — чи зможу я написати коли-небудь щось значне, чи стану коли-небудь журналісткою й письменницею?”

Сьогодні через понад 60 років ми можемо дати відповідь на питання, що хвилювали Анну Франку: вона стала письменницею, свідком своєї епохи, попри те, що у неї відібрали життя.

Мар’яна Зеленюк

Читайте також: 6 книг про Голокост