«І все на світі треба пережити…». Відгук на роман «Танець білої тополі» Надії Гуменюк

gumeniukНадія Гуменюк. Танець білої тополі. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. — 304 с.


До того, як прочитала «Вересеві меди», про Надію Гуменюк, письменницю з Волині, навіть не чула. Тим паче, не знала, що в її доробку понад тридцять книжок. «Вересеві меди» мені дуже сподобались. Тому питання читати чи не читати новий твір авторки «Танець білої тополі» навіть не виникало. Саме ця книжка повністю «з’їла» декілька моїх вільних вечорів: відірватися було неможливо.

У творі паралельно подається дві історії. Перша — історія вихованки дитячого будинку Вероніки Величко, якій чого тільки не довелось пережити. Мати у в’язниці, її опікунка їде за кордон у пошуках жіночого щастя, а тим часом квартиру «віджимають» рейдери. Головна героїня залишається на вулиці, ночує у старезній нічийній хатині, підробляє двірничкою. І немає жодної людини, яка б її підтримала, обійняла. Стає так щемливо печально, що навіть померти хочеться. Але на завершення роману Ніка приходить до висновку, що «все відбувається за сценарієм, написаним кимось згори, і вона має бути вдячна тому великому сценаристові — за те, що і її зробив своїм персонажем, провів через випробування, дав можливість зробити свій вибір, може, десь і підштовхнув до того вибору, а головне, що не полишав її у найважчі хвилини».

Друга історія про сільського хлопця Левка Черкаса, який від народження мав покалічені руки. І батько ніяк не міг це пережити, оскільки від сина не мав жодної допомоги по господарству. Та трапилась у житті Левка людина, яка саме у цих руках побачила місію ставити людей на ноги. Відрізнявся від інших ще й тим, що затято любив Вишеньку — дівчину зі знатної родини. Та й вона відповідала йому взаємністю. Але її батько не втомлювався повторювати «люди, які збираються прожити разом усе життя, мусять бути хоч трохи рівними. Не конче за статками, але обов’язково за освітою, загальним розвитком». Вишенька та Левко аж ніяк не були рівнею…

Так би й мучилися. Але спочатку у село прийшла польська влада, потім радянська, потім німецька, а потім знову радянська. Біда всіх зрівняла.

Майже до самого кінця не зрозуміло, де ж нарешті перетнуться ці дві історії: Вероніки та Левка. Кінцівка неочікувана й така мила…

Ще у творі Надії Гуменюк мені подобається мова, те, як авторка вміє дібрати описи, діалоги, ситуації, щоб перед очима читача з’явилася яскрава картинка. Але був і мінус, який трохи зіпсував післясмак від книги — демонізування Радянського Союзу й піднесення УПА. Далеко не кожен читач готовий до такої історичної подачі. Але автор має право на своє бачення всього.

Чому ж назва така: «Танець білої тополі»? А ви прочитайте цю новинку від Надії Гуменюк. Насолодіться. І зрозумійте.

Зоя Нікітюк

Придбати книжку